Ранок вихідного дня в мешканця шахтарського містечка розпочався звично: почав збиратися на базар.

— Купи картоплі, капусти, квасолі, цибулі, вівсяної крупи, олії, борошна, два десятки яєць, — почала загинати пальці дружина. — Запиши, бо забудеш! Ще — масла та цукру. О, ледь не забула! Купи ще два посвідчення гірничого робітника 4 розряду. Чого витріщився? Це для Миколи.

І не хотілося б тривожити те, що вже нібито вляглося, але, вважаю, це буде не без користі. Мова про ситуацію навколо Коритнянської школи Монастирищенського району на Черкащині, точніше про реагування місцевої влади на сюжет одного з центральних телеканалів, у якому кореспондентка дещо критично поставилася до досягнень сільських освітян. Ціла буря звинувачень у необ’єктивності журналіста, в яких фактично не спростовувалося жодного наведеного факту, мимоволі викликає запитання: освіта в нас поза критикою? Закликаючи журналістів співпрацювати з освітянами, але при цьому брати до уваги «лише позитивні приклади», чиновники цим самим лише роблять спробу закрити від громадськості навчальні заклади, зовсім не сприяючи відкритості і співпраці. Чи не під таким суцільним «позитивом» і визрівають кричущі факти зловживань і порушень, зокрема й тих, які виявила недавно прокуратура в організації харчування дітей?  

Біля прохідної одного із луцьких заводів, що здає вільні площі в оренду підприємцям, — десятки автомобілів. Це власники дрібних бізнесів з’їхалися на роботу і поставили своїх робочих «конячок» перед входом до підприємства.  

Коли у своїх Сумах проходжу повз один із сусідніх будинків, неодмінно звертаю увагу на меморіальну дошку, присвячену Олексію Бересту — учаснику встановлення прапора Перемоги над фашистським рейхстагом навесні 1945 року, уродженцю Сумщини. Незважаючи на будь-яку пору року, тут завжди лежать букети живих квітів. Ось і цими днями побачив жмутик вербових котиків, що так гармоніювали із сірим фоном дошки.  

Нещодавно в одному зі столичних муніципальних садочків стався прикрий випадок. Зранку всю старшу групу відвели до актового залу на заняття з хореографії, а трьох дітлахів лишили з вихователькою… малювати, пояснивши, що вони не зможуть навчатися танців, оскільки батьки не заплатили за заняття. Серед цих трьох опинилася і моя донечка, яка зі сльозами на очах розповіла мені ввечері, що змушена була малювати, а так хотіла танцювати вальс…  

Ранок. Метро. Напівсонні пасажири куняють в очікуванні потрібної зупинки. Я їду стоячи, отож дрімати не ризикую й натомість розглядаю  рекламу. І тут прокидаюся остаточно: в око впадає наліпка розміром 10 на 15 з рекламою прискорених курсів англійської мови: «А ви підготувалися до Євро?» Найцікавіше в цій рекламі — ілюстрація.  

У нас знову намагаються подолати демографічну кризу через «биття грошима». Такий податок уже існував за часів Радянського Союзу. В народі його жартома називали «податком на холостяків». Одначе тим, кому доводилося його платити, було не так весело, адже влітав він у копієчку: 6% від зарплати як для чоловіків (від 20 до 50 років), так і для жінок (від 20 до 45 років). Рятували від побору лише дуже маленька (менше 70 крб. на місяць) зарплата або довідка від лікаря про безпліддя. Та навіть у ті часи принести до бухгалтерії за місцем роботи подібну довідку наважувався далеко не кожен.  

Чоловічок був єдиним у жіночому товаристві. Не Ален Делон, звісно. Та куди там — навіть на Денні де Віто не тягнув. Але собою пишався безмірно. Найбільше, схоже, тим, що належав до сильної статі, представники якої на Чернігівщині — вражаюча демографічна меншість: у розрахунку на кожну тисячу жіночого населення припадає 826 чоловіків. Тобто настав час вносити корективи у загальновідому пісню про те, що на десять дівчат за статистикою — дев’ять юнаків, тому що останніх вже менше.  

Сьогодні в Україні майже 54% населення – жінки. Їх умовно можна поділити на дві групи: ті, котрі усвідомили свою суспільну роль і значимість, і ті, які про це навіть не задумувалися. Причина – в тому, що наше суспільство у цьому питанні, на мій погляд, ще не готове перейти до цивілізованих норм. Чому? Бо в цивілізованому світі ця тема не може стояти на такому рівні, як стояла тоді, коли чоловік здобував мамонта, а жінка готувала з нього їжу.  

Один із телесюжетів спершу розсмішив, а потім викликав щире бажання потиснути героям розповіді їхні нечисті, але такі кмітливі руки. Та й справді. Уявіть бізнесмена середньої руки. Йому вдалося вбитися в пір’я, але хочеться нових перспектив. Та без заручання когось із вищої влади не бачити їх, як власних вух. Як же дістатися монаршої уваги?