Як писав класик вітчизняного гумору: «Я тут не буду патякати про те, що таке газета. Усі знають, що це діло дуже велике й поважне». Зрештою, в цьому давно переконалися і передплатники, і читачі нашого видання. Приміром, чого тільки варті започатковані редакцією рубрики «На контролі «УК», «Рік минув: що змінилося» тощо. А оскільки газетні публікації в багатьох випадках посприяли швидшому розв’язанню певних проблем, побільшало й звернень від читачів, які повірили в дієвість друкованого слова. Та знайшлися і ті, хто поставив під сумнів ділову репутацію «УК». Зокрема прокурор одного з районів Донецька, як розповів один із наших читачів, за словом у кишеню не ліз і зопалу назвав газету центральних органів виконавчої влади України… міщанською. 

Якби раніше хтось сказав, що «Україна» — один з хороших кінотеатрів у центрі Черкас — раптом зникне, просто не повірив би. Але недавно сесія міської ради за пропозицією департаменту економіки та розвитку міськвиконкому та за активної підтримки міського голови Сергія Одарича і його більшості у міській раді дозволила продаж будівлі міського кінотеатру «Україна» без збереження профілю його діяльності.  

Із цієї фрази починалася інформація, яку надала прес-служба ТОВ «Луганське енергетичне об’єднання». Ішлося там про загибель 19-річного хлопця, який зламав двері підстанції, аби вирвати шматок алюмінієвого дроту. Загинув від смертельного удару електрострумом. А вирушив на «справу» за командою своєї компанії, «коли закінчилося пиво й гроші». Тобто товариші по чарці думали: виламають шматок алюмінію, здадуть у пункт прийому металобрухту і продовжать... святкувати.  

Недавніх вихідних на запрошення друга дитинства поїхав на давно заплановані гостини. Село, в якому він мешкає з дружиною і онуками (на літо син з донькою привезли), хоч і не віддалене, але й приміським не назвеш. Своєрідним стимулом до зустрічі стало свято села, яке відзначали саме тієї неділі, а додатково-спонукальним штрихом — зустріч із кандидатом у народні депутати, який балотується по округу і зажадав зустрітися зі своїми виборцями. Тобто поїздка одна, а вражень… 

Хтось вважає, що пірсинг і тату — справа виключно молоді, розмовами про них не треба перешкоджати її «самовираженню». Я ж гадаю: про це давно слід не говорити — кричати! Не лише через те, що дедалі більше молодих людей ходять із бляшками, кільцями та гачками в найнесподіваніших місцях, часом до невпізнанності змінюючи свою подобу, що, як відомо, кожному визначена Богом. За «невинними забавами» криються справжні небезпеки. Вони добре відомі спеціалістам, але про це — далі.  

Вчора і не хотів, але став свідком жіночих сліз — тихих і пекучих. Одна молода мама оплакувала загублену долю, а якщо бути точним, то черговий прихід до сина її «колишнього». «Принесе того персика, — дмухаючи на розпухлі повіки з нижньої губи, казала бідолашна, — побуде п’ятнадцять хвилин, і вже йому сумно. Вже він трясе своєю кіскою, щоб іти. Та йди, щоб ти прахом пішов!» 

Від дружини одержав доручення — купити якомога солодші кавун і диню, що заполонили всі вулиці міста. Адже вітамінний сезон не гумовий: не встиг озирнутися, а вже продають квашені чи консервовані скибки, які навіть віддалено не нагадують літні «аналоги».
Однак при цьому застерегла: в жодному разі не наближатися до так званих стихійних торговельних точок і передусім тих, що розташовані обабіч гомінких доріг. Чому — і так зрозуміло. 

«Що ваші дівчата роблять?» — запитують хлопці сусіда. «Шиють і співають». — «А мати?» — «Порють та плачуть…»

Влучно підмітив наш народ, що буває, коли за якусь відповідальну роботу беруться ті, хто погано знається на ній. Надто таку відповідальну, як депутатська. Тим часом кількість охочих здобути омріяний мандат на цьогорічних виборах 28 жовтня зростає з геометричною прогресією. Кажуть, що в окремих мажоритарних округах на одне депутатське місце вже висунулося майже 30 претендентів. 

Провести літню відпустку в Криму було рожевою мрією чи не кожної радянської людини. Мало чим вона відрізняється й нині, особливо у вихованих давніми стереотипами співвітчизників, до яких можу сміливо зарахувати й себе. Чи, можливо, зараховував донедавна.
Чому про такі приємні речі йдеться у минулому часі? 

Наприкінці 1980-х я чергував на випускові обласної молодіжної газети, у якій тоді працював. І в матеріалі молодого журналіста Володимира Данилюка із захопленням прочитав нові факти про життя уславленого радянського розвідника Миколи Кузнецова. Оце так удача!..
Але волинський читач доступу до журналістської сенсації тоді так і не отримав. Бо цензор (була у комуністичні часи в друкарнях така посада!) зіслався на отримані ним нові службові вказівки.