«Мамо, коли ми з’їмо гарячої картоплі або хоча б супу?» — обурюється старша донька, а менша у свої безтурботні три місяці від народження лише кліпає оченятами — тільки б мама не хвилювалася. Та як тут не хвилюватися?! XXI століття за вікном, а ми голодуємо — соромно сказати — в центрі міста, яке неподалік столиці! 

Уже два тижні (!) на голодному пайку залишаються кілька сімей нашого будинку № 9 по Червоноармійській вулиці у Борисполі. 

Танечка — так педагоги любовно називали нову ученицю. Завжди старанну, акуратну, з доброю успішністю і зразковою поведінкою, що носила випрасувану шкільну форму з білим накрохмаленим комірцем. Навіть невиправні двієчники і безнадійні прогульники не могли дозволити собі допустити шпильку на її адресу або просто смикнути за кіски. Хоч хорошистів і відмінників зі зразковою поведінкою недолюблюють, до Танечки ставлення було особливе. Вона завжди давала списувати, ніколи не відмовляючи, на відміну від інших. Щоправда, робила це з деякою зневагою, на що мало хто звертав увагу.  

Одна з розвідок, чи є в лісі гриби, зіпсувала настрій із двох причин. По-перше, боровиками навіть не пахло, а, по-друге, у «пристріляній»  місцині під хутором Ровжі (він уже не значиться на карті України) побачив загалом убивчу для природолюба картину. Дорослі сосни валялися там і сям, лякаючи бородами вивернутих із землі кореневищ. Зрозумів, що це результат ще того — пам’ятаєте? — червневого буревію, який наробив шкоди всюди у країні. На Чернігівщині, казали очевидці, в повітрі літали лелечі гнізда разом із пташенятами, кури і навіть дорослий пес. А тут ось…  

Жінки пішли не в гайдамаки, а до колодязя. При цьому кожна кинула рогача і вхопила коромисло — теж замашна штука. Відра не брали, оскільки проблема була не у воді: розгнівані молодиці радилися, як перекрити благовірним доступ до двору Оришки-самогонниці. Жінки використали вже всі можливі засоби: влаштовували романтичні вечері при свічках, пікніки на березі річки, свинячі й півнячі бої, а коли це не допомогло — підключили трудотерапію, а також вилили увесь стратегічний запас розсолу.

Чоловіки стійко зносили всі виховні моменти, але під вечір все одно не трималися на ногах.

— Може, Оришці ворота дротом закрутити?

— Самогонний апарат зламати?

— Криницю засмітити? — сипалися пропозиції.

— Ні, її обійстя — приватна власність. Вона навіть дільничному може не відчиняти. І нас не впустить… 

Їдучи в одному із сумських тролейбусів, спостерігав картину, добре знайому ще зі студентських років. До салону ввійшли контролери, які взялися перевіряти квитки. Переважно пред’являли талончики, хоч один з молодиків біля задніх дверей відверто занервував. Смикнувся в один бік, потім в інший. Але…

Швидко з’ясувалося, що він без квитка, а на запитання, чому не сплатив за проїзд, узявся пояснювати, що хотів проїхати лише одну зупинку, потім задумався про щось своє, а тут раптом контролери.

«Ніде не працюю, чекаю на пенсію…» Так сказала мені 48-річна жінка, яка проживає в Дубровицькому районі на Рівненщині — у третій чорнобильській зоні. Цілком працездатна, вона сама виховує 12-річного сина і на роботу, власне кажучи, не поспішає: по-перше, безробітна мати-одиначка отримує від держави суттєвішу допомогу, ніж та, що має засоби до існування; по-друге, сина безкоштовно харчує в школі держава (викроювати з куцого сімейного бюджету щонайменше 10 гривень щодня непотрібно); по-третє, до пенсії їй залишився… рівно рік. Тутешні ж бо жінки виходять на пенсію в 49, чоловіки — в 54. На Рівненщині, скажімо, це майже половина області: на уражених Чорнобилем територіях проживає понад 400 тисяч людей. Додайте тих, що в інших забруднених областях…  

Виголошуючи вітальний з приводу Дня Незалежності спіч одній  людині, я після слів «і чарочку за здоров’я держави підняти повну» почув у відповідь невдоволене бурчання. Мовляв, я віддаю перевагу чарочці за здоров’я дружини, дітей, нарешті власного. Яка, набрякав гнівом добродій, держава, коли в нас це група людей, котра перебрала на себе її повноваження, змінила русло (у відомий бік) переваг та преференцій, найбільше фінансових! 

Ті, хто «колекціонує» крилаті вислови членів Клубу веселих та кмітливих (а такі ентузіасти неодмінно є), пам’ятають жарт багаторічної давності від студентів Харківського авіаційного інституту. Як залізний аргумент на користь свого вишу вони пропонували майбутнім абітурієнтам «вступати до ХАІ, бо в небі немає ДАІ». Але Державтоінспекції так само немає не тільки в небі, а й на річках. Скажімо, на Пслі. Якщо ж і з’являються працівники інспекції, то хіба що рибної. А в них, як відомо, зовсім інші обов’язки.  

До вироку дівчатам із Pussy Riot ставлення різне, як і до вчинку самих підсудних. Втім, у будь-якій релігії (навіть первісному язичництві) храм є священним місцем, за святотатство в якому суворо карають. Отож у цьому конкретному випадку краще залишити одвічну для наших сусідів дилему «злочину і кари» на розсуд самих росіян. Тим паче, що вона поєднана з не менш болючою проблемою вихованості (чи, точніше, невихованості) сучасної російської молоді та її ставленням до історії власного народу і його національних святинь, однією з яких є храм Христа-Спасителя.  

Їздимо ми, сучасні українці, вітчизняними не скрізь гладкими автошляхами, даруйте, по-свинськи. Підрізаємо, не поступаємось, не дотримуємося потрібної смуги, перетинаємо подвійну суцільну… Однак особливий шарм нашого кермування в тому, що не включаємо поворотів — навіть у таких ситуаціях, які можуть закінчуватися плачевно.