Щоразу, переступаючи поріг шкільної кімнати, подумки готуюся зустрітися зі своїми учнями віч-на-віч, думаю, з чого розпочну сьогоднішній урок, що скажу і, ймовірно, почую у відповідь. Бо людина моєї професії тим і відрізняється, приміром, від актора, що не може раз і назавжди вивчити один текст, щораз розпочинаючи ним свій виступ перед такою особливою аудиторією.

Ні на йоту не хочу образити людей театру, яких щиро поважаю і люблю. Тільки школа, на мою думку, — це такий живий, оголений нерв нашого суспільства, торкатися до якого треба дуже бережно, по-філософському мудро й водночас по-материнськи ніжно. Бо, можливо, від того, що скажу нині своїм учням, що засію в їхні світлі незаймані душі, завтра проросте добром, людяністю, особливим почуттям, яке і робить нас носіями українського гена, — патріотизмом. 

Завод на Видубичах після ГогольФесту знову перетвориться на гарбуза. І в останні фестивальні дні, що трохи гірчили завершенням свята, мені хотілося поговорити не з організаторами, не з митцями, навіть не з відвідувачами-зірками. Зі своїх брудних і ще працюючих цехів за усім, що відбувалося протягом тижня, мовчки спостерігали працівники заводу. Вони не виявляли особливого інтересу до людей, які бігали навколо і робили багато галасу з нічого. Витирали засмальцьованими руками засмальцьовані щоки, спльовували набік і далі ремонтували двигун. Дуже поетичний народ, між іншим.  

У столиці, де забудовники нещадно рубають дерева (не менше гине й від екологічних проблем), позбавляючи людей і  птахів тіні та кисню, дедалі настирливіше заявляють про себе особи, які  намагаються прихватизувати зелених друзів. Одного ранку такий діяч, що поставив на газон авто, аби з ближнього каштана падала на нього тінь, підстрибував, галасуючи:«Киш звідси, киш!» Злякані горобці і голуби кидалися геть.

— Сідають на дерево, а потім гидять на машину, — пояснив здивованим перехожим.

— Але ж газон — не автостоянка, ви б забрали звідти свого «коня» і  не лякали пташок, бо не вони винні, а ви…

У неділю опівдні зателефонувала давня приятелька з Італії, яка працює там – ні мало ні багато — 12 років. Не пожалітися на долю — навпаки, щиро поділилася радістю:

— Щойно прийшла зі служби Божої — все було так урочисто! Нашому священику — отцю Юрію Іванюті — золотий хрест із прикрасами вручив головний редактор християнського журналу «До світла». Спочатку отець Юрій приїжджав до нас у Новару з Риму раз на два тижні. А коли греко-католицька громада зміцніла, переїхав сюди. 

Хотілося мені цього чи ні, а довелося розгадати одну з таємниць, що їх приховує наша столиця. Днями вдвох із сином поїхали за запропонованою в ДАІ адресою — Столичне шосе, 98, — на штрафмайданчик забрати машину. Та не так просто знайти цю адресу… «Тайна сия велика есть». Жоден житель цієї вулиці чи той, хто на ній працює, не розкриє вам її (перевірено), хоч усюдисущі таксисти за 200 гривень (жартують) напрямок укажуть. Я ж прислужуся громаді безплатно. Бо нерви, час і гроші (перші два не поновлюються ніколи, а останнє — в дефіциті) вам ще знадобляться. 

Минулими вихідними Житомирщина відзначала 75-річчя створення області. У парках і скверах обласного центру виступали численні духові оркестри, на білбордах вистачало привітань від посадових осіб та кандидатів у народні депутати, у театрі відбулися урочисті збори та концерт, на будівлях державних установ вивісили державні прапори, а маленькі українські прапорці вже традиційно майоріли на тролейбусах, що курсували міськими вулицями. Тим сумніше враження у цьому святковому розмаїтті справляв пам’ятник Тарасу Шевченку, біля підніжжя якого не було… жодної квіточки.  

У нашій квартирі три кімнати і чотири виборчі округи. У представника кожного з них своє уявлення про найкращого і навіть ідеального кандидата в депутати. Дружина багатіє думкою про того, хто нарешті подбає про справді безплатну освіту. 

Діти — наше майбутнє! Так думають і сподіваються дорослі. При цьому хочеться вірити: мають на увазі не лише себе особисто, а й завтрашній день держави. Тим часом хлопчики й дівчатка роблять своє життя, орієнтуючись (або навпаки) на дорослих. В одній із київських шкіл журналісти провели опитування на тему «Хто ваш ідеал?». Відповідь вразила: діти не назвали жодного українця, на якого хотіли б бути схожими. Їхні кумири — представники зарубіжних держав, які зуміли швидко заробити гроші. 

Презентації проектів, відкриття нових магазинів, виробничих ліній на будь-яких підприємствах (з виробництва бетону, цигарок чи солодкої води тощо) — їхня стихія. І байдуже, що презентують. Однією з умов діяльності наших героїв є те, що на подібні дійства організатори запрошують представників преси. І найголовніше — накривають столи з усілякими напоями та наїдками, часто вельми дорогими та екзотичними. А після урочистостей вручають подарунки, дякуючи за участь і, щонайменше, у половині випадків марно сподіваючись на висвітлення події на шпальтах газет, у радіо- чи телеефірі.  

На ярмарку в Любечі всього було: вишиванки, подушки, глиняні горщики, різьблені картини, килими. Та тенькнуло в душі біля постеленої на моріжку смугастої домотканої ряднини. Пригадала, як у шкільні роки ми з сестрою, нагасавшись на вулиці, утихомирено вмощувалися біля купки зі старим одягом, який нарізали на тонкі смужки, змотуючи їх у різнобарвні клубочки. Коли останніх збиралося чимало, можна було відносити тітці Гані. Розмінявши дев’ятий десяток, вона вже давно могла озиватися на бабусю, але страшенно ображалася на таке звернення.