Привітна жіночка, яка в обідню перерву чемно постукала в двері кабінету і попросила дозволу зайти, втілювала кращі риси працівника служби сервісу. Як театральний агент вона добре зналася на вмінні переконати клієнта: для повного щастя в цю похмуру осінню днину йому не вистачає  видовища. Тож пропонуючи театри, спектаклі,  квитки різної вартості, була гнучка, немов риба в’юн. Не хочете драми — ось вам комедія. Не підходить час тривалості спектаклю —  обирайте на одну дію.  

На вулиці Петропавлівській у Києві стався конфлікт. Власники новозбудованої багатоповерхівки у спробі прокласти траншею для комунікацій, яка мала пролягти по тротуару, раптом натрапили на граніт… людського спротиву. Круті пацани, аби обламати лохів, поперли «буром», однак і він не пройшов. Жіночка, котра вийшла на вулицю з чашкою кави і яку один зі стриженою потилицею взяв за лікоть, грайливо так повела бровою: «Відпусти, а то зараз чашку спорожню на пиці й розіб’ю об голову». Пошептало.  

Переконувати заядлого курця не палити — так само як просити вітер не дмухати або сонце не світити. Не раз на практиці переконувався, що проханнями чи переконуванням тут не допоможеш. Цілком очевидно, що потрібна інша тактика, набагато ефективніша. Здається, ось вона — антитютюнові кампанії, які розгортаються останнім часом, включаючи й зміни в законодавстві, й у політичному кліматі, і в громадській думці. Серед досягнень — зниження рівня поширеності куріння і навіть хвороб, спричинених курінням. А ще — активна діяльність коаліції громадських організацій, які працюють у різних містах для зниження поширеності тютюнокуріння, залучення зірок до популяризації здорового способу життя…  

Наприкінці вересня у невеличкому містечку Мерефа на Харківщині незнайома жінка серед білого дня накинулася з ножем на перехожих. У результаті четверо людей потрапили до місцевої лікарні з колото-різаними ранами обличчя. За підозрою у скоєнні злочину правоохоронці затримали 39-річну місцеву жительку, яка перебуває на обліку в Харківському обласному психоневрологічному диспансері. 

Вечір. Приходжу додому. Тільки-но почала займатися домашніми справами, дзвінок у двері. Відчиняю. На порозі стоїть тітонька з ціпком, вочевидь з ногами проблема. В руках — папери.
— Я представляю політичну силу таку-то. Ми проводимо передвиборне соціологічне опитування. Прошу вас відповісти на кілька запитань.
Що ж, погоджуюсь, хоча й не бачу в неї в руках анкети із запитаннями. Але тітоньку шкода, важко їй з ціпком по поверхах бігати. Отже… 

—Планета! — нелюдським голосом зарепетував бортовий комп’ютер, визирнувши в ілюмінатор.
Три ракети міжзоряної ескадри, зробивши коло пошани, увімкнули гальмівні дюзи. Під час посадки хмара куряви накрила кілька прямокутних будівель — ознак примітивного розвитку тутешньої цивілізації. Коли пилюка осіла і прибульці ступили на відкриту ними планету, з’явилися і місцеві жителі. Збившись докупи, як вівці в отару, вони несміливо блимали на гостей.

Народні обранці, поза сумнівом, люблять свій народ, особливо своїх виборців. Парадоксом системи є те, що зазвичай ми з вами вже за кілька місяців після голосування елементарно забуваємо прізвище депутата від свого округу. І згадуємо їх винятково в період активізації політичного життя, яким верхи раз на чотири роки збурюють і заманюють низи. Точніше, нас примушують це згадати.
Але ще більше потенційних виборців люблять ті, хто мітить на теплі місця під великим куполом на вулиці Грушевського. 

Ходити до супермаркету, не прихопивши з собою бодай черпак для самооборони, стає дедалі небезпечніше. Мало того, що торговельні мережі грішать переклеюванням ярликів свіжості, а в пакунки з цибулею чи томатами зазвичай підкидають дві-три гнилючки. Вони ще й доручають охороняти свій крам не завжди чистим на руку та психічно нестійким людям. Днями в Луганську двоє охоронців супермаркету до смерті забили чоловіка, який, щоправда, не був покупцем, а нібито намагався зняти шматок сітки-рабиці з огорожі магазину. 

Вранішня кава. Каламутний погляд на телеекран, що передає новини. Юна піаністка (якщо не плутаю, вона вихованка школи мистецтв у Білій Церкві) зняла з клавішів пальці, піднялася поволі, ніби виринаючи зі сну, підвела очі й почула запитання кореспондента: «А хто з композиторів тобі до вподоби найбільше?» — «Шопен». — «Чому, коли не секрет?» — «Тому що ти ніби розчиняєшся у його музиці, перестаєш існувати. Немає нічого — тільки ти, Шопен, і між вами рояль». 

У Сумах — майже гендерна новина: щойно розпочала роботу школа «Автоледі», в якій майстерності водіння автомобілів навчатимуть тільки жінок і винятково представниці слабкої статі. Про якийсь ексклюзив сумського покрою говорити не доводиться, оскільки це вже восьмий в Україні подібний заклад. Зовсім нещодавно їх відкрили в Харкові, Сімферополі, Вінниці, Євпаторії та інших містах, де місцеве жіноцтво відверто радіє можливості «відчахнутися» від чоловічої залежності й абсолютно без сильного плеча освоювати ази керування чотириколісним другом.