Сьогодні відбудеться жеребкування чергового раунду континентальних турнірів, на яке з особливою надією чекають наші уболівальники. Судіть самі: у Бельгії та Греції на євроарені залишилося по одному клубу, в Португалії, Туреччині, Чехії та Румунії — по 2, у Франції та Росії — по 3. Україну на міжнародному рівні наступного року вперше в історії представлятимуть відразу чотири команди — «Шахтар» у Лізі чемпіонів, «Дніпро», «Металіст» і «Динамо» — в Лізі Європи. Три роки тому, коли у футбольну весну прорвалися три вітчизняні клуби, донеччани вибороли Кубок УЄФА.   

Днями в Житомирській облдержадміністрації за участі представників ЗМІ пройшла презентація статистичного збірника «Гендерний портрет Житомирщини», підготовленого та виданого за спільної участі трьох поважних установ — обласного управління статистики; управління у справах сім’ї, молоді та спорту облдержадміністрації; гендерного ресурсного центру облради. Освітлювати захід прибули журналісти аж чотирьох(!) видань, чим варто було б обурюватись, якби не подальший розвиток подій.  

Багато забулося з поїздки до Парижа наприкінці 1990-х. І річ не в часі, що минув. Вочевидь, у пам’ять врізається най-най-най… Як ось цей епізод, коли разом із земляком далеко за північ поверталися до готелю на одній з околиць французької столиці. Підійшовши до «зебри» на нічній і абсолютно порожній трасі, почули гуркіт авто. За усталеною радянською звичкою зупинилися біля бордюру, аби пропустити машину. 
Через кілька секунд автомобіль під’їхав, однак метрів за 15—20 від пішохідного переходу загальмував. Ми також «увімкнули гальма», не знаючи, що на умі у власника машини. 

Покажіть мені людину, котра любить вітчизняний громадський транспорт?! Переповнені маршрутки, потяги, що пам’ятають ще радянські часи, вічно брудні електрички. Переконана, що знайти таку не вдасться, навіть якщо шукати усім миром. Тож намагання влади бодай щось зробити, аби українські пасажири теж почувалися нормальними людьми, можна тільки вітати. І коли наприкінці жовтня у Криму урочисто запустили перший рейковий автобус, який з’єднав станції Джанкой — Владиславівка — Феодосія — Армянськ, люди спочатку зраділи. Ним замінили приміський потяг «Хвиля» із плацкартними вагонами, що ледь дихали. Та радість пасажирів, як з’ясувалося згодом, виявилася аж надто передчасною. Не вірите? А дарма.   

Наша країна давно потребує медичної реформи. Про це сьогодні говорять дуже багато. І навіть щось намагаються робити. Та з чого її найкраще починати? Хтось каже, необхідно запровадити обов’язкове медичне страхування. І тоді якість лікування поліпшиться за рахунок конкуренції між лікарнями. Проте, як на мене, найперше, що вкрай потрібно зробити у медичній галузі, знайти для неї справжнього господаря. А для цього застосувати бізнес-підхід до лікарень і поліклінік.  

 Інтелігентного виду бабуся була категорично налаштована відстоювати свої інтереси з кухонною сокиркою в руках. Її сусіди — без сокир, але діяли не менш рішуче. Днями кияни вийшли на захист Сирецького гаю від забудови. Невже більше ніде споруджувати багатоповерхівки, що замахнулися на зелені насадження, дитячі майданчики, пісочниці, де граються малята?
«А що ж, такий попит на квартири! Людям же треба десь жити, тому потрібно будувати», — такі думки доводиться чути. 

Три години щодня — така середня кількість часу, яку проводить молодь у соціальних мережах. Багато з них навіть не замислюється над тим, як цікаво та різноманітно можна згаяти цей час, і продовжують бездумно витрачати свою дорогоцінну юність. Три години щодня десятки мільйонів молодих людей марнують на активну… деградацію. 

Кажуть, що всі льотні інструкції написані кров’ю. Чверть століття тому на Київщині трапилася авіапригода, під час якої трагічно загинули двоє членів екіпажу. Радянська система зробила все, щоб цю інформацію ніде не згадували, оскільки це сталося незадовго до проведення Олімпійських ігор 1980 року в Москві в авіакомпанії «Аерофлот» на її основному авіаперевізнику — Ту-154.

У листопаді 1977 року, в аеропорту Бориспіль готувався до здійснення рейсу Київ — Омськ — Іркутськ літак Ту-154. Це був звичайний регулярний рейс. Передполітна підготовка повітряного судна виконана строго за графіком. Екіпаж навіть не здогадується, що вже через кілька хвилин після зльоту трапиться позаштатна ситуація і доведеться терміново повернутися назад, а двоє членів екіпажу взагалі зникнуть із салону під час польоту… 

 —Тьотю, знайдіть мені маму, — зазираючи, здається, не в очі, а в самісіньке серце, попросила синьоока дівчинка з дитбудинку. Відтоді ось уже добрий десяток років не буваю в сиротинцях та інтернатах: ті слова й досі обпікають душу, і я боюся почути їх знову. А ще почуваюся винною перед тією дівчинкою: адже так і не знайшла їй мами…
Виявляється, шансів реалізувати своє законне право на родину в неї, шестирічної, було небагато: всиновити хочуть якнаймолодших діток, свідчить уперта статистика. 

Я народився в рік «головного» Голодомору і пережив голод 1946-1947 років, тож що таке недоїдати і втрачати сили через нестачу їжі, знаю на власному досвіді. Ця тема мені близька ще й тому, що працюю в Асоціації дослідників голодоморів. Ще 1993 року, коли вперше на державному рівні почали вшановувати пам’ять жертв, я ініціював, організував і провів велопробіг ветеранів із різних регіонів у 18 областях країни. Тоді ми не тільки проїхали територіями, охопленими в минулому голодом, і розповіли про пережите, а й зібрали в капсули землю з місць масових поховань людей, що померли від нестачі їжі. На деяких із них вже тоді були встановлені пам’ятні знаки на згадку про ті події.