Ах, Єреване!.. Підлітком я чув твоє ім’я по кілька разів на день. І не з уст політиків чи експертів, а від простих колгоспників. Жителі Бандурового на заході Кіровоградської області згадували тебе як щось буденне. І запитання «Ти коли в Єреван?» сприймали мов звичне «Чи відгуляла твоя корова?» 

Дев’ята п’ятниця після Великодня зазвичай збирає на Козацьких могилах стільки людей, що тут у прямому значенні яблуку ніде впасти. Цього року хоча й не ювілей — 364 роки з дня завершення битви під Берестечком, та на святе для кожного українця місце з’їхалися не лише єпископи УПЦ КП на чолі з Патріархом Філаретом, а й політики, чиновники, народні депутати.

Патріарх, як і годиться, відправив Божественну літургію у Свято-Георгіївському соборі за українське козацьке військо, яке склало голови за віру православну та за наш народ. Згадав нинішніх воїнів-звитяжців, які захищають Українську державу й не вагаючись кладуть на її вівтар власні життя…

Мабуть, не помилюся, якщо скажу: для кожної людини велика Україна починається з малої батьківщини. Вона для кожного українця власна. Для одних починається з вишневого садочка біля батьківської хати, для інших — із маминої лагідної усмішки, з якою вона водила тебе у степ пасти корову. Для мене ось така мала батьківщина — село Губиниха у Дніпропетровській області. Місцевий поет Олександр Тараненко сказав про неї: «Є на світі така сторона, що тепер уявляється раєм». 

Хочу розповісти про парк імені Пушкіна у Шевченківському районі столиці. Читачі можуть подумати: що про нього розповідати? Парк як парк. Але для мене це особливе місце, з яким пов’язана, можна сказати, історія моєї родини. Саме тут більш ніж сорок років тому познайомилися мої батьки. Коли народилась я, мама з візочком виходила прогулятися. Коли підросла, з татом приходила до парку атракціонів (їх згодом демонтували). Тому для мене цей парк — спогади про дитинство.

Після театру ми одразу заскочили в метро, їхали в останньому вагоні. Потяг наче й не останній, і людей небагато, але сісти ніде. Кілька зупинок їдемо стоячи, ділимося враженнями після вистави. Відчинилися двері, у вагон зайшов хлопець у камуфляжі та, знявши наплічник, став поряд з нами. Військовий. Мабуть, з навчань, усе начищене до блиску: фляга, ремінь, взуття. Здавалося, що він втомлений, але погляд гострий, рухливий, трохи напружений. Саме з поведінки й цього погляду щось підказувало нам, що він не з навчань, а, можливо, ЗВІДТИ. 

Демократичний світ прощався з убитим путінським режимом Борисом Нємцовим у Центрі Андрія Сахарова. Вони були соратниками у боротьбі з тоталітаризмом.

Стіни Центру Сахарова суворі, яким було й життя правозахисника та інакодумця. Андрієві Дмитровичу було до душі інше визначення — вільнодумець. Один з тодішніх міністрів називав норовливого академіка шалавим політиком. Де він, той номенклатурник? А Сахаров — геній на всі часи, і це особливо відчуваєш тепер, коли не тільки Російська Федерація, а й весь світ потерпає від нестачі моральних лідерів. 

«Жіночко, в мене вже є один пільговик, тож ви з маршрутки вийдіть», — наказав водій жінці середніх років. Вона вийшла і вже не змогла стримати сліз. То була дружина військового, який загинув на війні на Донбасі. Звичайна людська скромність не дала змоги їй сказати про те, що держава гарантує їй безплатний проїзд.

Та й хіба до з’ясування стосунків, коли рана від втрати ніяк не гоїться, коли світ навколо здається чорно-білим? А тут наче підніжка: «Вийдіть із маршрутки!» Залилася слізьми й пішла пішки: якщо двічі на день викладати по три гривні за проїзд, за місяць набігає кругла сума. А перевізники вже готують нове здорожчання. Хіба за це поклав голову її чоловік? 

Дуже добре пам’ятаю цих та подібних жінок іншими. Витріщені й налиті люттю очі, охриплі від тривалого скандування «Ра-а-сія!» і звинувачень у бік України голоси, тремтячі пальці, схожі на щупальця, які тягнуться до розгублених правоохоронців чи опонентів, ноги, якими топчуть зірвані із приміщень влади державні стяги. Негативних вражень від цих зібрань було багато, але особливо вражали спотворені ненавистю обличчя, які запам’яталися, мабуть, на все життя. Тоді це були не просто злі лиця, а швидше фізіономії, даруйте, пики, будки, мармизи чи взагалі морди. Бо їх власники втрачали людську подобу, присікуючись до тих, хто ризикнув висловити інші погляди. 

Забруднюють довкілля найчастіше люди із затуманеною совістю. Саме вони ставлять власне «я» понад усе в житті, ігнорують норми моралі й поведінки. А тому маємо купи сміття в лісах, на узбіччях доріг, під міськими багатоповерхівками і на берегах сільських ставків. 

У моєму рідному селі на Кіровоградщині відкрили нову церкву. Велику і пишну, з білосніжними стінами, золотими банями і блакитними піддашшями. Такої гарної не побачиш, напевне, за десятки кілометрів навкруги. Люди, які вклали у зведення Свято-Покровського храму не тільки великі кошти, багато сил і часу, а й душу і серце, постаралися на славу. Освячення в погожий день було велелюдним: крім народу з навколишніх областей, завітало чимало священиків, навіть сановитих, зі столиці. Судячи з розповідей і фотографій, усе було гарно й урочисто. Дорослі і діти, вишиванки і віночки, синьо-жовті барви і церковна позолота, пишна літургія…