Кажуть, що не людина обирає долю — доля сама знаходить свою обраницю. Життєвий шлях подолянки Лідії Новак розпочинався з освітньої ниви: десять років після здобуття першої вищої освіти вчителя української мови та літератури вона працювала на Хмельниччині. Потім здобула ще фах практичного психолога, а після переїзду до столиці перейшла в соціальну сферу.
П’ять років тому вона очолила унікальний центр «Місто щасливих дітей» — благодійну організацію, у якій на довготривалій основі проходять соціально-психологічну реабілітацію діти, котрі залишилися без піклування дорослих. Так-от, їхні зранені душі й лікують фахівці під орудою цієї жінки з добрим і щедрим серцем.

Він прийшов у світ ранньою весною. І так само весною, у рік тридцятиліття, обірвалася ниточка його життя. Не стало людини, але залишилися його пісні, його чарівні мелодії. Минають роки, а вони звучать і торкаються найпотаємніших струн душі. Івасюк не загубився у плині часу, відлуння його кроків пам’ятає бруківка старого Львова. Мелодії і поетичні рядки, написані молодим талановитим і самобутнім автором і виконавцем, чарували дивовижною енергетикою, нікого не лишали байдужим. І музика та не старіє, не втрачає своєї яскравості і барв. Душа його пісень жива і досі.

Львів, відколи зазвучали Івасюкові «Червона рута», «Водограй», «Два перстені» і десятки інших, завжди освідчувався в любові молодому композиторові. Його шанобливо вітали ті, хто не був особисто знайомим, а він привітно всміхався кожному незнайомому у відповідь на вітання, може на серці залягла глибокими снігами туга. Слава виявилася річчю непростою, не бракувало недругів, заздрісників і тих, кому не давала спокою популярність молодого таланту... 

Щоб довго прожити, геронтологи радять уникати надмірних емоцій і вести здоровий спосіб життя. Та хоч киянину Олексію Андрійовичу Новікову доля не відпустила такої розкоші, як життя без стресів, навіть нині, у 92-річному віці, він ще повен сил. Коли я почула про цього чоловіка, була дуже вражена тим, що він... і досі працює! Місце його роботи — Державна спеціальна служба транспорту Міністерства інфраструктури (колишні залізничні війська). У колективі до нього  ставляться з величезною повагою. До речі, ця служба у березні святкуватиме 150-річчя від дня створення. Більш як половину свого життя їй присвятив ветеран Великої Вітчизняної війни полковник Олексій Новіков. Він нагороджений орденами Червоної зірки, Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, Богдана Хмельницького та багатьма медалями.  

Дивлячись на людей, що досягли у своєму житті значних висот, багато хто гадає, що це дар небес. І лише одиниці розуміють: будь-який успіх — передусім результат щоденної наполегливої праці. Наш сьогоднішній співрозмовник з юних літ чітко визначився зі своєю метою і прямував до неї нелегким шляхом, на якому було все: випробування, розчарування, злети. Мова — про відомого державного, політичного і громадського діяча, що обіймав найвищі державні посади в Україні, а нині — радника МВС України Василя ДУРДИНЦЯ. 

Мій співрозмовник, доктор фізико-математичних наук Василь Шендеровський, широкій громадськості відомий насамперед як автор тритомника нарисів про видатних учених з українським корінням, які зробили значний внесок у розвиток світової науки, «Нехай не гасне світ науки». Одні з них через обставини працювали за кордоном, а тому імена їхні залишилися в нас мало знаними, інші піддавалися гонінню і навіть фізичному знищенню більшовицькою владою, а як наслідки, повне забуття аж до привласнення їхніх відкриттів і винаходів іншими людьми.

Василь Андрійович своєю воістину подвижницькою працею повернув імена цих достойників на круги своя, а їхні праці — українській науці.

Ми зустрілися з Василем Андрійовичем, щоб поговорити про роль і значення його феноменальної праці для подальшого розвитку науки, зокрема й української. 

Один із моїх найяскравіших дитячих спогадів — кіносеанс у клубі маленького провінційного містечка. Яке це було свято! Промінь кінопроектора малює на екрані яскраві сцени з життя українців. Ось біля хати запорожця Карася його названа дочка Оксана сумує за своїм коханим, козаком Андрієм. Вона мріє перелетіти разом з милим до рідних дніпровських берегів, жити з ним в одному гніздечку, на батьківщині. Ось добряче захмелілий Карась не без підстав побоюється зустрічі зі своєю дружиною Одаркою. Однак уникнути сварливої жінки не вдається, вона обсипає чоловіка лайкою, допитуючи, «відкіля це ти узявся». Їхній дует неперевершений: «Ой, Одарко, годi буде, перестань-бо вже кричать!». «Нi, нехай же чують люди, ні, не буду я мовчать!».

Акторський феномен формують (або не формують) відвертість і щирість. Відповідно акторів можна поділити на тих, які актуалізують власну відвертість, і тих, які плекають щирість. Першим не вдається пробудити співчуття глядачів, оскільки відвертість — риса, властива дорослій особі, себто тій, яка нічого не боїться, яка втратила інстинкт самозбереження.

Інша річ — актори, які розвивають свою щирість і, працюючи на кону, послуговуються насамперед нею. Це когорта, сказати б, справжніх акторів-дітей. Анатолій Хостікоєв — у ній. Якось філософ Назіп Хамітов влучно пояснив: «Щирість — це душевність, скерована назовні. І тільки тоді, коли любиш, не переплутаєш відвертість зі щирістю». Анатолій Хостікоєв любить! Рідних, близьких, свої ролі, театр. Послідовність саме така, позаяк любити акторську професію, не люблячи родину, неможливо (Наталя Сумська, дружина і мудра берегиня, — жінка, яка надихає любов Анатолія Георгійовича). 

 Лісковиця — мікрорайон, який називають чернігівським Подолом. Тут, у заплаві Десни, на вулиці Успенській (нині Антонова-Овсієнка), розташоване родове гніздо Антіохів-Вербицьких. Зовні будинок осучаснений, обкладений цеглою, з новими вікнами. На його стіні —меморіальна дошка  та бронзовий барельєф, присвячені прозаїку і поету Миколі Вербицькому. Дуже лаконічний напис, до якого заради історичної справедливості варто було б додати слова: «співавтор тексту Національного гімну «Ще не вмерла України». Щоправда, Миколі Андрійовичу належать лише два перші рядки із шести офіційно затверджених. Та погодьтеся, що в іншому, духовному, вимірі — це дуже багато!

Самородок, геніально обдарований композитор, неперевершений мелодист, блискучий хормейстер… Усе це про нього, Анатолія Пашкевича, чий геній, мов яскрава зірка, ще довго горітиме для нас. Цими днями йому виповнилося б 75, а відлетів він у вирій на 67-му. Можна тільки припускати, скільки б іще фантастично прекрасних мелодій створив він за ці роки! Однак здоров’я Анатолій Максимович берегти не вмів — у роботі не шкодував ні себе, ні колег, вимагаючи довершеності, досконалості. Дехто ображався, але хіба можна було на нього довго ображатися — його  усмішка одразу обеззброювала.

Друзі розуміли його, як могли, оберігали від ідеологічно заангажованого начальства, від побутових проблем, зрештою, від самого себе. 

Науковцеві, винахіднику, громадському діячеві Василеві Назаровичу Каразіну 10 лютого виповнюється 240 років із дня народження.  Сучасники і дослідники його життя називали і називають Каразіна «українським Ломоносовим». Він залишив після себе багато праць у різних галузях знань, особливо цінними були його відкриття та винаходи в харчовій промисловості, метеорології й хімії.
Але головною справою життя славетного освітянина стало створення Харківського університету, названого наприкінці ХХ століття його ім’ям. До речі, це був чи не єдиний приклад в Україні, та й у всьому світі таких набереться небагато, коли університет названо не на честь монарха чи високої політичної фігури, а на честь ініціатора його створення.