У всій Україні кілька разів на добу звучать сирени повітряної тривоги. Здавалося б, за три місяці війни люди вже мали до них звикнути, проте, зачувши протяжне виття, зазвичай напружуються, побоюючись, що згори можуть впасти якщо й не крилата ракета чи снаряд, то принаймні їхні осколки. Щоб захиститися від можливих випадкових влучань шматків смертоносного металу, хтось поспішає в метро, інші — в підземні паркінги або капітальні підвали.

Юрій Чорноморець, богослов-релігіознавець, професор, протягом десятиліть належав до упц московського патріархату, ба більше — працював в апараті цієї структури.
Із здобуттям автокефалії він приєднався до Православної Церкви України. А на початку війни був мобілізований до ЗСУ. Напевно, лише Україна має профіль такого військового, два в одному: професор богослов’я — снайпер.
Юрій Чорноморець у перервах між боями продовжує стежити за справами на релігійному фронті, інакше поведінку рпц не назвеш, і навіть давати поради на своєму акаунті в соцмережах.

 Лагідний голос, крицевий характер, українська душа. Їх уміло поєднала у собі 21-річна Катерина, яка походить з Тернопільщини. Нині її знає вся Україна, планета як «Пташку», захисницю Маріуполя. Своєю нескореністю, непохитністю, твердістю духу вона вражає. І піснею також. Із підземель Азовсталі й вирвався-полинув у світи її спів, викликаючи в мільйонів українців і гордість, і патріотизм, і гідність. А також безмежне хвилювання за її життя, за життя всіх, хто боронить нашу країну від рашизму.

За майже два роки німецької окупації Маріуполя (1941—1943) у приморському місті загинули 10 тисяч місцевих людей. Досі ця кількість із давно минулого лихоліття була і є страшною. Проте реальність виявилася набагато трагічнішою. За два місяці весни 2022 року внаслідок варварських бомбардувань і потужних обстрілів та тривалих штурмів Маріуполя російські війська вже вбили тут близько 25 тисяч жителів. І ці цифри не остаточні, бо ще не встигли розібрати всі руїни, під якими залишилися жертви рашистів.

«У день перемоги я стоятиму на своєму київському балконі, а у дворику під ним зберуться усі мої хлопчики: це ті військові зі ЗСУ і тероборони, волонтери, які їдять, ночують, перуть у моїй квартирі і просто заходять перепочити. Вони принесуть багато квітів, ми питимемо шампанське і вигукуватимемо: «Слава Україні!»

…Задраївшись у тісному напівзатопленому відсіку, вони відчайдушно продовжували боротися за живучість свого корабля. Водночас боролися ще й за власне життя. Причому врятувалися мусили або всі, або ніхто. Оскільки такий залізний закон спрацьовує для екіпажів підводних човнів під час «нештабних» та інших небезпечних ситуацій на холодній глибині. Отож, завдячуючи спільним зусиллям, і цього разу матросам та офіцерам таки вдалося приборкати пожежу у одному з аварійних відсіків та усунути інші пошкодження. 

Народився Анатолій Семенюта далеко не в найкращий час — 19 лютого лиховісного 1937 року. І місцем народження було хоч і не глухе, але й мало кому відоме занесене снігами село Битиця на Сумщині. То звідки ж ця одухотвореність? Певен, що із родинного мікроклімату вчителів Поліни Марківни та Миколи Семеновича, в якому йому і випало побачити світ, виростати, формуватися.

«Тебе це може вбити» —  цю пісню рок-гурту СКАЙ «кіборг» Ярослав Гавянець з міста Копичинці на Тернопіллі любив співати на фронті, з нею вийшов нещодавно й на «сліпі прослуховування» вокального телешоу «Голос країни». Тренерка цього проєкту Оля Полякова якось ніби одразу, нехай і вагаючись, налаштувалася на струни серця виконавця-ветерана й натиснула на кнопку.

Це стало можливим завдяки мисткині Тамарі Пилипенко, яка виготовила певну кількість ляльок на короленківську тематику і за підтримки працівників музею гідно представила їх на суд відвідувачів. Усі, з ким вдалося поспілкуватися на відкритті виставки, отримали тільки позитивні враження.

Донедавна Володимир Луцков пов’язував життя із професійним спортом і адвокатською діяльністю. Вихованець республіканського вищого училища фізичної культури, юрист із дипломом Національної академії внутрішніх справ, він знав, що кожний виграш потребує великих зусиль. Але справжню ціну перемоги зрозумів зараз, коли доля круто повернула і змусила його стати на захист інте­ресів рідної Пісківки. Зокрема і для того, щоб не дати зруйнувати добрі справи, які розпочав його батько Ігор Луцков.