Від історій, які луганчани розповідають про війну, ніяковієш. Але коли такі історії розповідають ті, кому і в мирному житті живеться непросто, стає просто моторошно. Дивуєшся мужності, витривалості та патріотизму цих знедолених.

До Миколаєва та області вже прибули сотні луганчан — дітей і дорослих. Але сьогодні розповідь про особливу категорію — інвалідів. І якщо здорова людина навіть в умовах війни може про себе подбати, то люди з особливими потребами опиняються чи не в повній безпорадності. На візку чи милицях до підвалу або сховища швиденько не дістанешся. А прожити в повній ізоляції такі люди не можуть. Тож перші родини з Донбасу, в яких діти або дорослі мають обмежені можливості, прихистили у Рибаківці Березанського району Миколаївщини. 

З дороги державного значення не можна не помітити село Гостинне. На нього вказують два покажчики: дорожній знак і колись гоноровита стела.

Щодня жвавою трасою проходять тисячі машин — і всім Гостинне дає добрий настрій. А як воно саме живе? До села веде простора асфальтівка, стовбури дерев обабіч якої побілені вапном. За ними зеленим килимом стелиться пшениця, а на околиці села видно охайне приміщення ферми. Якщо нині у невеликому селі є ферма, отже, тут живуть справжні господарі. 

Увесь світ знає про київський Майдан. А от у Закарпатті, у Міжгірському районі, є свій Майдан — село, яке існує вже кілька століть. Місцеві люди — не революціонери, але не менш рішучі. Повільно й водночас упевнено, вони роблять ті справи, завдяки яким існує держава, — будують домівки, печуть хліб, народжують і виховують дітей...
— Наше село ще на зорі змагань за українську незалежність проявило характер, — розповідає сільський голова Олександр Маркович. — За рік до проголошення суверенної держави депутати прийняли рішення встановити національний синьо-жовтий прапор на головній адміністративній будівлі. 

Якщо із Сум виїжджати роменським шляхом на Київ, за кілька кілометрів від міста праворуч стоїть покажчик до села з мальовничою назвою Сад. Але з траси його не побачити, бо розкинулося на пагорбах і у видолинку, густо засаджених деревами. У повінь цвітіння та місцина нагадує легку небесну хмарку, що огортає землю білоцвітом до самісінького небокраю. Село майже притулилося до обласного центру, неначе ластів’яче гніздо до стріхи — розкішне, доглянуте, мальовниче. І навіть не віриться, що століття тому на цьому місці було чисте поле, де гуляв вітер. 

Рівно півстоліття тому на мапі Тернопілля з’явилася нова географічна назва: село Мирне. Нині цей населений пункт у складі Підгаєцького району. Самому ж поселенню, звісно, аж ніяк не 50 років. Принаймні перша документальна згадка про нього датується 1440 роком, і кілька століть  воно називалося Теляче. Щоправда, нині повертатися до старого наймення місцеві жителі не хочуть. Кажуть, що суть, стан їхньої душі, способу життя  найкраще відображає саме назва Мирне.  

Аби дістатися села Сонячне із Сум, треба подолати не багато й не мало — рівно сто кілометрів. Стільки само, якщо вирушити, приміром, із Полтави. Або з Харкова. Тобто з географічної точки зору щось на зразок рівновіддаленого трикутника.

Якщо ж на цей населений пункт поглянути з висоти пташиного польоту, що в сьогоднішніх умовах, на жаль, вельми проблематично, можна побачити майже ідеальний круг діаметром трохи більш як два кілометри. Як кажуть місцеві жителі, за формою їхнє село нагадує саме сонце.

Події останніх місяців в Україні по-різному трактують політики та науковці, представники органів влади і звичайні громадяни. Неоднакові думки з приводу ситуації у жителів різних регіонів. Не всі прогресивні ідеї, що зародилися на заході країни, позитивно сприймають південь та схід. Жодної провини громадян у тому, що вони по-різному трактують ситуацію, звісно, немає. Річ в іншому. Всі роки незалежності України політики намагалися штучно провести розподіл держави по берегах Дніпра. Не консолідувати суспільство, не об’єднати його навколо загальної ідеї, а розсварити і розділити. Такі дії, на жаль, і призвели до суспільної тріщини.   

Чекаючи автомобіль, що застряв через поломку на околиці невеличкого села Миропілля Корсунь-Шевченківського району, не минаю нагоди ретельніше ознайомитися з ним. Центральна вулиця заасфальтована, але майже безлюдна, зовсім тиха. Здається, «мирна» назва досить влучна. Тільки біля одного двору копошиться вже немолода жіночка. Вона й відгукнулася на моє «драстуйте» привітною усмішкою, яка схиляла до спілкування. 

Особливістю села Нова Україна є те, що воно від початку свого утворення прямо і опосередковано пов’язане з тваринництвом. Засноване сімейним козаком на прізвище Телятник, воно, мабуть би, носило цю назву й сьогодні, — тривалий час на його території була велика молочнотоварна ферма, — якби не голова колгоспу імені Чкалова Петро Бардаков. Це він, освічений і авторитетний чоловік, фронтовик, як тільки господарство, яке він очолював 25 років поспіль, круто пішло на підйом, заробило перший мільйон карбованців, зініціював зміну назви села на більш звучну, яка б відповідала його ідеалам і прагненням. 

Параметри доброти в селі Добре вписуються у свою особливу систему координат. Передбачає вона злети та падіння,  співвідношення «добре—корисне». З цієї точки зору Добре впевнено прямує до корисного і підтверджує вічний афоризм: як човен назвеш, так і…

Насправді топонімічні особливості вражають: Добре, Добреньке, Новеньке, Колонія Добра, Забутий Рай, і вже зовсім сучасна варіація — «Мрії збуваються». Так назвали в Доброму громадську організацію, що визначає інвестиційні проекти для громади. Все просто — громада обрала, громада вирішує, громада контролює.