Гадаю, священний обов’язок живих — пам’ятати кожного загиблого на нинішній війні на сході країни на прізвище, ім’я і по батькові. Сумчанина Олександра Григоровича Ткаченка 26 липня Президент України посмертно нагородив орденом «За мужність» I ступеня, а міністр внутрішніх справ відважному воїнові присвоїв чергове звання «майор міліції». 

Черкащина попрощалася зі ще одним героєм нинішньої війни — 22-річним Русланом Чубатенком. Попрощалася з великим болем, із німим запитанням: скільки ще життів треба віддати цій неоголошеній, підступній людожерці-війні? Гинуть найкращі, найсміливіші, найсвідоміші сини України, яким би ще жити й жити. 
Він був, як сам казав, звичайним хлопцем. У рідних Березняках Смілянського району мав багато друзів. Любив пожартувати, посміятися.

Різдво Христове далекого вже 1988 року першокурсники факультету журналістики вирішили відзначити зі справжніми колядками і кутею не на кухні гуртожитку, а в найбільшій лекційній аудиторії, чим спричинили неабиякий рейвах серед партноменклатури та совдепівського планктону. А коли дамоклів меч відрахування вже не нависав над молодими гарячими головами і вся ідеологічна піна нарешті спливла, в робочому кабінеті декана ідеологічного факультету студенти, що залишилися наодинці з професором, почули від Анатолія Захаровича: «Хлопці, а мені чого куті не лишили?»   

Він міг і не їхати до Слов’янська, адже тоді виконував обов’язки начальника спецпідрозділу «Альфа» УСБУ в Сумській області. Однак не вагався жодної миті, бо знав: таким чином у чорні обійми смерті можуть потрапити його підлеглі. Вирушаючи в дорогу, відчував небезпеку, навіть обмовився одному з товаришів: мовляв, назад дороги немає і вже не буде. 

Цього року виповнилося століття з дня народження Миколи Куделі — відомого волинянина, дослідника творчості Великого Кобзаря, учасника національно-визвольного руху за незалежність України, політв’язня. Ім’я цієї людини в поліському регіоні відоме дуже добре. Адже уродженцю села Буяні Луцького повіту випала неординарна доля, чимало фрагментів якої і нині не залишають людей байдужими.

А ще — частково дають відповідь, чому саме жителі Західної України не сприйняли радянську владу і тривалий час боролися проти насаджування комуністичної ідеології. 

Вихователька однієї з місцевих шкіл-інтернату розповіла про недавній характерний випадок. Один із малих вихованців, прокинувшись вранці, гірко розплакався. На запитання про причини сліз спершу довго відмовчувався, а потім таки зізнався. Виявляється, хлопчаку приснилося, що вже настав мир, а тому він дуже засумував, збагнувши, що поки все, «як завжди»… А трохи перегодя малюк довірливо шепнув на вухо вихователю: «Я хочу миру навіть дужче, ніж повернутися до мами…»
Різні сни відтепер сняться трьом неповнолітнім сестричкам Кривошеєвим — ученицям Амвросіївської школи-інтернату для дітей-сиріт та позбавлених батьківської опіки. Та віднедавна у цих сновидінь є дуже важлива особливість. Тепер тільки там, заплющивши очі, вони знову можуть побачити свого старшого брата Сергія. Веселого і дужого, а головне — живого. А у реальному житті, на жаль, 18-річний воїн-десантник усміхається їм тільки з фотографії…

Той день і ту хвилину вона пам’ятатиме завжди. Саме поралась на кухні, готувала обід для сина, невістки й маленького онучка Сашка, як почула легкий скрегіт ключів у дверному замку. Той звук чомусь наче вогнем обпік:  син Валерій, хоч би коли повертався з роботи чи поїздки, завжди дзвонив у двері. І дзвінок завжди дзеленчав радісно. А тут… 

Ворога віч-на-віч повинен зустрічати солдат. Такі правила війни. Але терористи у Слов’янську воюють не за правилами.

2 травня цього року біля Слов’янська на мосту через річку Сухий Торець бійці 95-ї аеромобільної Житомирської бригади побачили, що сепаратисти використовують жінок як живий щит. Саме тоді солдат військової служби за контрактом Петро Коваленко загинув від ворожої гранати, взявши на себе всю її ударну силу і численні осколки, тим самим зберігши життя сімох товаришів. 

Меморіальну дошку народному лікарю Іванові Лешку-Попелю встановили коштом благодійників на одному з корпусів державної медичної академії. Його свого часу простий люд дуже любив, називав «наш доктор», «друг бідних». Народну шану лікар заслужив подвижницькою працею і відданістю своїй справі. Іван Васильович приходив на допомогу пацієнтам будь-коли, чергував уночі, робив двічі на тиждень безкоштовні операції. Ще й купував за свої гроші ліки тим, кому вони були не по кишені. Невід’ємною складовою його лікування було також добре слово. 

Нашого земляка генерала Петра Григоренка шанують у кожній кримськотатарській родині. Його прізвище нарівні з іменем академіка Сахарова стало синонімом безкомпромісної чесності й принциповості. Проте далеко не всім українцям відомо, що цей нащадок запорозьких козаків чимало зробив для відновлення історичної справедливості — повернення татар Криму на їхню рідну землю.
Незалежно від ставлення до Леніна, ніхто не ризикне заперечувати його визначення Російської імперії як «тюрми народів». І якщо навіть українці, попри слов’янське походження і православну віру, до революції 1917 року не мали ЖОДНОЇ школи з українською мовою навчання, то права «іновірців», до яких офіційно зараховували татар Криму, ігнорували.