Пишу ці рядки і не можу втамувати сльози… З Максимом Пресняковим я познайомилася влітку, коли разом з волонтерами дніпропетровського Жіночого батальйону привозили допомогу бійцям розвідувальної роти 93-ї окремої механізованої бригади і проводжали хлопців на передову («Молимося за тебе, повертайся живим!», «УК» від 13 серпня 2014 року). Короткого спілкування (у тій статті Максима названо Михайлом) було достатньо, щоб зрозуміти, що він справжній український офіцер, справжній чоловік, світла і порядна людина. 

Цими днями черкащани провели в останню путь одного з «кіборгів» — бійця окремого аеромобільного батальйону Олексія Панченка. Загинув він 19 січня від підступної кулі снайпера, захищаючи територію донецького аеропорту від чергової атаки російських окупантів. 

Українська земля назавжди стала рідною для хлопця з простої вірменської родини, яка на початку 1990-х, рятуючись від жахів війни у Нагорному Карабасі, оселилася у мирній Березнуватівці Солонянського району Дніпропетровської області. Тут, у мальовничому українському селі, 2 серпня 1993 року у Гагіка та Венери Нігоянів із села Навур і народився довгоочікуваний і єдиний син.  

Щороку Марія Шимон дарувала чоловікові Петру сина. Немов за хронометром, на світ у закарпатському селі Угля на Тячівщині один за одним прийшли Іван, Сашко та Віталій. Через півтора року після народження останнього з них, 19 грудня 1990-го, на самого Миколая, після важкої хвороби Марія перенеслася в інший світ. Батькові з трьома малолітніми дітьми на руках — ні кудись поїхати, ні вдома грошей заробити: початок 1990-х. Привів у дім іншу господиню, яка стала матір’ю його синам. У Віри теж був син, який хлопцям став братом. 

Рішення про введення радянських військ до Афганістану ухвалили 12 грудня 1979 року на засіданні Політбюро ЦК КПРС. Першими висадилися 24 грудня 1979 року на аеродромі Баграм, поблизу Кабула, частини 105-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії. Одночасно в Афганістан через Кушку й інші прикордонні пункти увійшли 357-а і 66-а моторизовані стрілецькі дивізії. У середині  1980-х в Афганістан ввели додатково 16-у і 54-у мотострілецькі дивізії. Моджахеди чинили завзятий опір. Їм допомагали гори, які займають велику частину Афганістану. Наземні операції проходили з неймовірними труднощами. Серед тих, хто першим потрапив у пекло афганської війни, був ірпінчанин Микола СИДЕНКО. 

Пожовклий, потертий на згинах армійський бойовий листок «Миротворець» привертає увагу зосередженим мужнім обличчям юнака з гвинтівкою. Та ще інтригуючим заголовком «Стріляє влучно лейтенант, який став рядовим». Це про Максима Харченка — снайпера, радіотелефоніста, який змінив погони лейтенанта МВС на солдатський однострій. 

«Немає слів, емоції — рікою», — цей поетичний рядок, який прочитав у соцмережах ще скривавленого майданівського лютого, вп’явся мені в пам’ять. Тож, зрозуміло, знову зринув, коли став розглядати експонати фотовиставки «Революція Гідності», яку демонструють на Тернопіллі кілька місяців. 70 світлин зафіксували миті спротиву українців на головних площах столиці та в обласному центрі.  

Актори перевтілювалися в реальних героїв Євромайдану, історії яких зібрали учасники руху «Українська Нова драма». Постановка нагадувала формат Клубу анонімних патріотів, коли кожен встає, називає ім’я й розповідає, що він робив для Революції гідності.
На сцені нікого нема, із колонок чути фрагменти відповідей протестувальників на запитання «Чому вони не змогли залишитися вдома?» Доки глядачі розгублено озираються, намагаючись зрозуміти, це запис чи говорять реальні люди, актори по одному займають місця обабіч сцени.

Серед потужної індустрії, що дісталася незалежній Україні у спадок від УРСР, була нафтопереробна і нафтохімічна промисловість, яку створено, по суті, на порожньому місці. У 1965—1985 роках вона швидко розвивалася та досягла значних обсягів виробництва.
У той час були побудовані одні з найбільших у СРСР та Європі Кременчуцький і Лисичанський нафтопереробні заводи (НПЗ), Дніпропетровський і два білоцерківських шинних заводи, Лисичанський, Сумський і Білоцерківський заводи гумотехнічних виробів, Кременчуцький і Стаханівський заводи технічного вуглецю, Чернівецький, Стрийський і Горлівський заводи гумового взуття, Білоцерківські заводи азбестотехнічних виробів та механічний. Реконструйовані із збільшенням потужності НПЗ в Надвірній, Львові, Дрогобичі, Одесі, Херсоні, Бердянський дослідний  нафтооливний завод, підриємства з виробництва гумотехнічних виробів у Києві, Бердянську, Запоріжжі, Донецьку, Дашавський сажевий завод тощо.

Його поховали на Алеї слави міського кладовища. До свого 19-річчя, яке мав би відзначати 16 грудня, юнак не дожив рівно 40 днів. Чорний і фатальний збіг: замість святкових привітань — сороковини по його молодій душі. 

Щоб попрощатися з мужнім земляком, на площу Незалежності міста Сум прийшли тисячі городян. Переважно молодь — студенти, старшокласники, учні коледжів — з квітами в руках. Коли процесія рушила центральною Соборною вулицею до місця вічного спочинку Сергія, площа залишилася встеленою трояндами, хризантемами, айстрами… А на кладовищі могила юного патріота потонула у вінках і букетах.