Олександр ЛИСЕНКО, 
доктор історичних наук,  завідувач відділу історії України
періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України:

— Людські втрати України у Другій світовій війні — чи не найболісніше питання, тому ми хотіли б оприлюднити результати наших наукових пошуків, пов’язаних з людським виміром Другої світової війни. Практично вся база джерел, які дають можливість встановити людські втрати, — в Росії, у військових архівних сховищах. Документи, що стосуються людських втрат, і сьогодні утаємничені. Доступ до певних архівів мали тільки російські військові історики, які й вивели та оприлюднили статистичні дані військових втрат.

Коли радянські війська звільняли Дніпропетровщину від німецько-фашистських загарбників, Катерині Наривській було 12 років. Жила вона у селі Старі Чаплі (тепер у межах житлового масиву Придніпровськ міста Дніпропетровська) на лівому березі Дніпра біля самої річки. Батько Катерини воював на фронті, потім пропав безвісти. Коли німці відступали, то гнали із собою місцевих жителів. Молодих забирали до Німеччини. А навпроти хати, де жила родина Катерини, окупанти влаштували переправу і вантажили все на пором і понтонний міст. 

Перше враження від Перемоги — як тут красиво. Все потопає в зелені й квітучих деревах. Око фіксує також порядок у всьому: заасфальтовані дороги, добротні кам’яні будинки. Відчувається, що живуть тут люди, для яких їхнє село — не тимчасове місце проживання, а рідна, улюблена земля. Школа, дитячий садок, ринок, меблева фабрика, амбулаторія сімейної медицини зі швидкою допомогою і власною лабораторією, будинок для людей похилого віку, бібліотека, кілька магазинів, кафе. На найпомітнішому місці — церква. А трохи далі, на зеленій галявині, — обеліск з іменами загиблих під час війни ядлівців. Адже саме так — Ядлівка — село називалося з 1400 року. Перемогою його нарекли 1945-го.  

«Урядовий кур’єр» уже повідомляв, що триває Всеукраїнська акція «Невідома могила жертв війни», започаткована Всеукраїнською громадською організацією «Закінчимо війну» та Всеукраїнською асоціацією ветеранів війни та ДСНС України за підтримки Державної служби України з питань інвалідів та ветеранів.

До організаційного комітету акції телефонують та надсилають листи  нові її учасники. Так, пенсіонер Зіновій Масло із села Кожанка Фастівського району Київської області повідомив про поховання понад 30 односельців, розстріляних німецькими загарбниками в липні 1941 року. Досі на місці поховання немає ні пам’ятного знака, ні огорожі. 

Устократ складніше, ніж переплавляти мечі на рала, перевтілювати в творчі образи той час, коли в багатьох митців були замкнуті майстерні, бо вони днювали й ночували на Майдані. Київський художник Борис Єгіазарян був там ще 29 листопада разом зі студентами, а вже опівночі 30-го і його жорстоко побили беркутівці.

Звістки Бориса Єгіазаряна з Майдану постійно передавали на Фейсбук.

«19 лютого. Треба протриматися ще дві години, всього лише дві години. Приходьте. Майдан чекає. Хлопці на передовій самі витримують усе, всі атаки. Але треба, щоб було багато людей». 

88-річний рівнянин Петро Рябчук — один із наймолодших. А у квітні 1944-го йому щойно виповнилося 18. Втім, він так чітко пригадує ті події, ніби це було вчора:

— Той Гурбенський котел і досі кипить у моїй душі, бо таке не забувається. Навесні 1944-го саме розпочався призов до радянської армії. УПА натомість розпочала свою мобілізацію: звісно, що я пішов до Гурбенського лісу, бо, як і мої товариші, щиро сподівався, що ми зможемо відстояти свою державу Україну. 

Мене зупинило оголошення на одній із бетонних плит, що під час протистоянь  перегороджували вулицю, по якій щодня іду на роботу: «Прошу відгукнутися тих, хто лежав на барикаді під завалом людських тіл і вижив на вулиці Інститутській,  біля метро «Хрещатик», 18 лютого. Я один із вас». А докладніше про ту ситуацію згодом дізналася від волинянина Івана Войчука, що розшукував її учасників, і киян Валерія Григоренка й Олега Матютенка, які зателефонували йому найпершими.
Їм не судилося познайомитися на Євромайдані, хоч кожен провів там не день і не два. У Валерія, якому за 60, була зокрема страшна ніч 19 січня на Грушевського, коли вперше побачив, як людям вибивають очі, а хлопцеві, що стояв поруч, вибухом гранати відірвало кисть, тільки жили стирчали… Іншої тривожної ночі  запам’ятався чоловік, який потай від дружини привів на Майдан двох синів. Помітив: чим більшою ставала небезпека, тим масовіше групувалися там люди. 

Серед марева синьо-жовтих прапорів закарпатці та гості з інших регіонів країни 15 березня віддали шану героям Карпатської України. Пам’ять захисників незалежної української держави з нагоди її 75-річчя вшановували на державному рівні відповідно до постанови Верховної Ради. Цей подвиг українців на диво нагадує подвиг юних захисників Української держави під Крутами…

Полтавська земля прийняла у своє лоно ще одного бійця
— Андрія ЧЕРНЕНКА  

Одна з центральних вулиць Чернівців носитиме ім’я
Олександра ЩЕРБАНЮКА

Сумчанина Олексія БРАТУШКА
поховали на Алеї почесних громадян міста

Із власної історії знаємо: задля великої мети кров проливається недаремно. Через це ми народ, якого правди сила ніким звойована ще не була. І не буде. Майдан довів, що сплюндрувати найголовніше — нашу душу — вже точно не вдасться — на її захист стала Небесна Cотня. Герої завжди будуть з нами.