Як людина чесна зізнаюся: ідею заголовка мені заочно підказали співробітники одеського Літературного музею, які, як з’ясувалося, здатні передовсім побачити скалку у своєму оці, а вже потім підняти на кпини інших. Смішні історії та огріхи у своїй роботі, які ставалиcя впродовж десятиліть існування закладу, вони спочатку розповідали одне одному на капусниках, а згодом винесли сміх із хати у збірник «Музейники сміються». Власне, чим і спростували стереотип, що працюють у таких закладах всуціль сині панчохи і сірі миші. Натомість засвідчили, що їм до снаги займатися своєю справою, послуговуючись безсмертним літературним принципом: усі жанри хороші, крім нудного, — плекати в музеї атмосферу безпосереднього зв’язку з життям міста, а не існувати у сховищі артефактів.

— Ось вам чайник, але воду для чаю з колонки не беріть — вона тхне трубами! — застеріг мене комендант однієї з баз відпочинку на території Шацького національного природного парку. — Візьмете просто з озера!

На ці слова не здивувався. Адже ще з початку 1970-х знаю, що вода у Світязі значно чистіша, ніж у водогонах багатьох міст.

Село Річка лежить далеко від автомобільних трас. Примостилося під самим Боржавським нагір’ям, звідси є прямий вихід на полонину. Там незліченні багатства з угіддями чорниць, килими квітів, цілющих рослин. Із глибин землі в селі б’ють аж 13 джерел із «квасом» — мінеральною водою.

Але не чорницями і квасом насамперед багата Річка — людьми, які звикли самі влаштовувати життя, не покладаючись на доброго дядька. Здоровий консерватизм річан, які не поспішають відмовлятися від звичаїв і занять предків, зробили їхнє село оазою різноманітних ремесел.

Цього року своє найголовніше свято — День чудотворної ікони Божої Матері «Дубовицька», що припадає на Десяту п’ятницю після Великодня, сільська громада вшановувала разом з Олександром-Андрієм Кочубеєм. І хоча родинне село предків громадянин Швейцарії відвідав уперше, про своє враження сказав так: «Я наче тут уже був. І люди мені знайомі, і мене люди знають». 

Про причини того, що замість 23 мільйонів іноземців, які торік відвідали Україну, нині приїхало лише п’ять, передовсім з Польщі, Румунії, Угорщини (та й ті відвідують прикордонні області та ще Київ), розлого говорити не треба. Будьмо відвертими, на поліпшення ситуації може вплинути тільки закінчення війни.
Набагато зменшилася і кількість тих українців, які звикли подорожувати за кордоном. Президент Асоціації лідерів турбізнесу України Олександр Новиківський зазначає: якщо торік таких було 2,5 млн, то нині ця цифра скоротилася майже вдвічі.

Є на узбережжі Чорного моря один із прадавніх курортів. Люди жили в Рибаківці з незапам’ятних часів. Біля села були знайдені кіммерійські бронзові сокири. На початку ХVIII століття цей населений пункт був відомий як турецьке поселення Гасан-Кале. Пізніше називалася Аджіяск (мис Аджіяск) до 1948 року. На зламі 1950—1960-х років минулого століття в курортній зоні розпочалося масове зведення пансіонатів і баз відпочинку, яких на сьогодні налічується понад сто. Перших поселенців, як і нинішніх відпочивальників, вабила затишна затока з піщаними пляжами і теплим ласкавим морем. 

Ще наприкінці минулого року керівництво Одеського порту говорило про очікуваний круїзний бум до Одеси — з огляду на отримані заявки на судозаходи. Нині із 154 задекларованих судозаходів підтверджено лише 63. 
Після подій 2 травня певний час в одеській гавані був мертвий сезон для круїзерів. Лише через місяць, 5 червня, грецька круїзна яхта Variety voyager наважилася прорвати блокаду страху. Візит пасажирського теплохода Balmoral з понад тисячею туристів на борту фактично почав повернення круїзного життя у нормальне русло.

Створенню у 2009  році Гетьманського національного природного парку передувала наполеглива робота упродовж більш як 10 років. Нині можна констатувати: він став неоціненною зеленою перлиною, яку ми зобов’язані передати нашим дітям, онукам і правнукам.     

Закарпаття фестивальне — окремий материк, який можна відкривати для себе роками, і все одно на ньому ще залишатимуться білі плями. З минулого століття дійшли до нас Дні добросусідства на українсько-словацькому кордоні, фестиваль «Дружба без кордонів» у Береговому. Але нині наша увага — до свят, які стали символом нового часу, сучасної України. 

Наш мікроавтобус плавно долає крутий спуск і, попетлявши поміж дерев, зупиняється на залитій сонцем лісовій галявині. Як тут гарно! Квітучі рослини, п’янке чисте повітря, дзвінкоголосе лісове птаство. Але самого табору не видно. Справді, де ж він? 
— Непідготовлений нас відразу й не побачить, — усміхається комендант табору Олександр Омельченко. Він одягнений у захисного кольору костюм, на голові — такий самий бриль. Тож може легко заховатися серед оцього смарагдового буйства. Коли відійшли подалі, в тінь, розгледів під деревами свіжовикопану яму, а біля неї — величезного, збитого з дерев’яних лат, хреста.