Лауреатів престижного мовного змагання, яке  проводить Ліга українських меценатів, цього року 72: від третьокласників — до студентів університетів  і курсантів військових вишів та вчителів, учні яких посіли перші місця.  У Театрі імені Івана Франка 15 травня на їхню адресу надійшло багато привітань від влади, а до їхнього преміювання долучилися зокрема й деякі кандидати в президенти України та народні депутати.
З-поміж багатьох нагород, які отримали переможці ХІV конкурсу імені Петра Яцика, особливо зворушує особиста премія від голови Національної спілки письменників України Віктора Баранова: пам’яті його батьків Євдокії Іванівни і Федора Яковича. Віктор Баранов наголосив: «Кожна цивілізована держава має свої атрибути, обов’язкові й невід’ємні: це Державний гімн, Державний прапор і державна мова. Зневажати українську державну мову — таке саме, що не встати під час виконання Державного гімну, топтатися по Державному прапору або його спалити. Думаймо і про це».

Презентували збірку «Судові справи, які змінюють Україну» адвокати й учасники неурядових організацій, які об’єдналися в Платформу стратегічного судового захисту для співпраці у веденні важливих для суспільства справ. До неї увійшло 20 судових справ, які можна назвати стратегічними. Адже в них, за словами голови Центру інформації з прав людини Тетяни Печончик, розглядаються питання системного порушення прав людини, спричинені недоліками законодавчого характеру та вадами адміністративної судової практики. «Метою видання є поширення інформації про стратегічні судові справи як одного з ефективних інструментів правозахисту», — додає вона.  

Виставка-ярмарок у «Мистецькому Арсеналі», де книжка розглядається як атрибут сучасного стилю життя, зібрала близько 100 видавництв. Її організатори запропонували численним відвідувачам понад 200 різнопланових подій. Щоб прочитати програму фестивалю, мені знадобилося понад півгодини. 
У нас і нині письменник більше ніж письменник. Тому на читачів очікували книжки, присвячені Євромайдану і Небесній Сотні. В залі філософії запропоновано програму «Інтелектуальні образи Майдану: між революцією і війною».

Серед цьогорічних лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка — закарпатський письменник Мирослав Дочинець. Високої державної нагороди він удостоєний за романи «Криничар. Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії» і «Горянин. Води Господніх русел».

Відзнака для автора тим цінніша, що збіглася з часом, коли світова громадськість святкує 200-річчя з дня народження Великого Кобзаря. «УК» поцікавився, яким був шлях літератора до визнання.

У львівському видавництві «Світ» за державною програмою «Українська книга» вийшов друком «Кобзар» Тараса Шевченка польською мовою, упорядником якого є письменник, лауреат Національної премії імені Т.Г.Шевченка Роман ЛУБКІВСЬКИЙ. «УК» розпитав знаного літератора та громадського діяча про нове видання, його високу просвітницьку місію, мистецтво перекладу та перекладацьку культуру загалом.

— Коли я досліджувала творче оточення Олени Теліги, то випадково наштовхнулася на прізвище досить знаного у 1930-х роках на Західній Україні поета Сергія Кушніренка. Народився він у 1913 році в Житомирі, жив на Рівненщині, навчався у Варшавському університеті, володів п’ятьма іноземними мовами. Вважалося, що Кушніренко загинув, хоч жодних обставин ніхто не знав, — розповідає професор Інституту української археології та джерелознавства НАН України Надія Миронець. — Утім, після виходу кількох книжок, де дата його смерті була позначена знаком питання, до мене зателефонувала онука Сергія Кушніренка і повідомила, що після війни він жив на Рівненщині, мав родину, а помер у 1984 році. А ось про те, що він писав вірші, рідні дізналися вперше.  

Скромна перукарка, одна з шістдесяти тисяч так званих гренценгерів (тих, хто живе у Східному Берліні, а працює в Західному),  свято переконана: жоден чоловік на неї не зверне уваги. Отак вона існує з манерою поведінки сірої мишки аж до того дня, коли перед нею постає він. 
Йозефа щось дуже приваблює в Інге. Їхні стосунки стають дедалі ближчими. Але подеколи вона дивується  майже ворожості, з якою він сприймає західну музику і Захід загалом. Сама, хоч і глибоко аполітична, помічає: в західній частині рівень життя помітно вищий. Зрештою кохання вирішує все: Інге демонструє свою цілковиту відданість Йозефу. 

Його ім’я і творчість не настільки відомі загалу, щоб говорити про спадщину цього письменника як про окрему значущу сторінку в духовному житті України. Однак за талановитістю і неперехідністю вона становить особливу цінність, що непідвладна часові. Тож цілком закономірно останніми роками зріс інтерес як до Георгія Костоправа, так і до його поезій, перекладів, п’єс. 

За сто кілометрів від Києва є село Житні Гори. Ось одна з версій цієї назви. 

Гори там справді є. Історичні джерела, пише в книжці «Житні Гори. Історія. Людські долі» Катерина Кузьменко-Лісовенко, стверджують, що вони мають рукотворне походження. Коли наприкінці XVI ст. на Київщині відбулося повстання під проводом К. Косинського проти польської шляхти, то загинуло багато людей. Їхні тіла ховали у братських могилах і насипали високі земляні пагорби — на пам’ять майбутнім поколінням. Жито, яке зійшло на могилах, і дало назву селу. Минуло багато часу, наголошує автор книжки, «стираються гори, які стали пагорбами, але історична пам’ять людей не може і не повинна  стертися».

 Край гірників, металургів, машинобудівників, хіміків неспроста називають кочегаркою. Причому це визначення популярне не тільки на розмовному рівні — свого часу в губернському місті Бахмут (нині Артемівськ) видавали газету «Всеросійська КОЧЕГАРКА». А коли виник намір створити щомісячний літературний додаток до цього часопису, над назвою довго голови не сушили — «Забой».
Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть літературний рух у промисловому регіоні розвивався здебільшого стихійно і завдяки зусиллям поодиноких авторів. Про якусь системність не йшлося, але місцеві газети періодично друкували на своїх сторінках вірші й оповідання тутешніх поетів та прозаїків. Завдяки архівам відомі й прізвища тих донбасівців, які були  літературними першопрохідниками: Яків Дебелий, Іван Журбенко, Софія Дальня, Пантелей Махіня й інші. А перший номер літературно-художнього журналу «Забой» у вересні 1923 року — найперша спроба організувати та об’єднати земляків, які мали хист і потяг до літературної творчості. Проте, схоже, рівень місцевих авторів був далеко не найкращим, оскільки тут знайшлося місце для творів тільки двох донбасівців, а інші сторінки заповнили легіонери з Києва, Москви, Петрограда тощо.