Чим кінопрем’єра відрізняється від національної? Відповідь украй проста: національною є та, на виробництво якої було витрачено кошти держбюджету, тобто кревні пересічних громадян, сплачені як податки. Іншими словами, сучасні глядачі самі фінансують фільми, про існування яких навіть не здогадуються, позаяк до кінотеатрів нові кінотвори здебільшого, ніде правди діти, не доходять.  
Так, наприкінці минулого року в столичній «Кінопанорамі» студія «Inspiration Films» репрезентувала повнометражний документальний фільм режисера Олександра Балагури «Час життя об’єкта в кадрі». Творча група проанонсувала свій продукт як фільм про незнятий фільм і як національну прем’єру.

Cкільки можна! На телебаченні — черговий серіал. Але про це пізніше. А поки що повернімося в епоху, коли жив і діяв справжній і єдиний у своєму роді, воістину унікальний Шерлок Холмс, створений письменником Артуром Конан Дойлом. 

Парадоксально, але відносини між автором і героєм катастрофічно не склалися, наче Холмс був не літературним персонажем, а реальною людиною. «Нарешті я знищив тебе. І — назавжди!» — вигукнув Артур Конан Дойл, поставивши останню крапку в оповіданні про найвідомішого у світі детектива. Твір так і називався — «Остання справа Холмса».

 Єдиний у світі кримськотатарський канал «АТР» донедавна був відомий лише вузькому колу людей. Та воно і зрозуміло, бо свої передачі рідною мовою транслював лише 2,5 години на добу і не міг похвалитися ані професійними кадрами, ані обладнанням. Усе кардинально змінилося за два минулі роки — на канал прийшла молода і потужна команда. Результатом їхньої кропіткої праці став потужний рестарт і перше місце у рейтингу серед кримських каналів. Про феномен цього каналу ми попросили розповісти його керівника Ельзару Іслямову.

У Всеволода Шиловського довге і щасливе творче життя. Значна частина його пов’язана з Одесою, де він часто і плідно працював і гостював як у рідному домі. Мені здавалося, що втілення його таланту на шляху до звання народного артиста розпочалося саме там.  

Віднедавна, переглядаючи телепередачі, мимоволі згадую вислів із книжки «Дванадцять стільців»: у нашому місті настільки багато перукарень і поховальних бюро, що складається враження, мовляв, люди народжуються, щоб причепуритись і померти. Та закрадаються підозри, що вітчизняні телевізійники вирішили: українці мають дивитися телевізори, щоб спочатку навчитись варити борщі й пекти пиріжки, а потім худнути.   
Практично на кожному телеканалі є  шоу, де українців навчають готувати. Нещодавно одночасно натрапила на три передачі, де давали поради, що і як потрібно варити й смажити.

Є митці, роботи яких стають взірцями для послідовників. Утім, тільки окремі з них у змозі бути взірцями для тих, хто, обираючи життєвий шлях, воліє присвятити себе мистецтву. Світочами, Вчителями (саме так — із великої) молодих, їхніми турботливими батьками, вочевидь, стають одиниці.

Коли йдеться про кіно, не можна не згадати Віктора Івченка, його унікальне вміння розгледіти талант і допомогти йому розкритися. Це він 1961-го очолив перший кінофакультет славетного вишу ім. І. Карпенка-Карого і почав навчати Івана Миколайчука, Борислава Брондукова, Раїсу Недашківську, Зою Недбай, Валерія Бессараба, Володимира Савельєва... 

Рівнянка Ольга Пасічник понад два десятиліття живе із сім’єю у Варшаві. Втім, часто вона буває там аж… півтора місяця на рік: богемне життя, що складається з репетицій та виступів на найпрестижніших сценах світу (її унікальне сопрано зачаровує публіку), не залишає жодних шансів одомашненню.

Тим сильніше дорожить вона унікальною нагодою побувати в родинному гніздечку, котре тепер перемістилося з Рівного до Острога. Відкрию секрет: її батько — ректор Національного університету «Острозька академія» Герой України Ігор Пасічник, мама — професор математики того ж університету Ядвіга Пасічник. Саме в давньому Острозі ми дивом зустрілися з Ольгою.

Колись фестиваль «Тер­нопільські театральні вечори. Дебют» називали «вересневою розрадою», через фінансові проблеми його кілька років не проводили, а десятий, ювілейний, заледве зібрали аж білосніжного грудня. Підтримка високого професійного мистецтва, збереження та розвиток традицій, пошук талановитої молодої української режисури — його основне завдання.
Нинішній фестиваль відбувався під знаком світлої пам’яті двох особистостей. Відзначили 125-річчя від дня народження видатного режисера-реформатора Леся Курбаса, якого 75 літ тому розстріляв більшовицький режим. 

 Як зазначають організатори, Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість» — найбільша регулярна кіноподія України та Східної Європи за версією FIAPF (єдина організація телевізійних продюсерів та кінопродюсерів світового масштабу). Щороку форум репрезентує понад 250 фільмів з усього світу. Конкурсна програма складається зі студентських, перших короткометражних і повнометражних фільмів: «Ми транслюємо всі найпрогресивніші світові тенденції в молодому кіно». Тож через призму фестивалю хочу подтивитися на вітчизняні фільми.

В антракті глядачі впівголоса жваво ділилися найпершими свіжими враженнями від побаченого та почутого. «Спершу найбільше задивлявся на широченне ліжко на сцені: дуже кортіло подрімати», — спробував жартувати один із місцевих чиновників, який прийшов до театру «по службі». Та під осудливим поглядом дружини, яка стояла поруч і спопеляла його очима, «театрал» хутко виправився: «Ні, ні — все просто грандіозно! Спецефекти, виконавці, декорації, музика… Як кажуть наші партнери, «гут». Навіть дуже «гут»!..