Вечір п’ятниці. До вистави ще година, але білетери у фойє вже знімають чохли із меблів, дзеленчить посуд у буфетах, брязкають номерки у гардеробі. Весь персонал, який працює з глядачами, вже у костюмах початку минулого століття — сьогодні будуть давати «За двома зайцями». У залі аншлаг, хоч спектакль іде вже три роки.

І ця вистава — не виняток, так само завчасно треба купувати квитки на усі постановки, спродуковані за останні 5—7 років. Шалений успіх мають «Таке єврейське щастя», «Сорочинський ярмарок», «Цілуй мене, Кет!». Перед закриттям минулого сезону феєричним тріумфом відзначилася прем’єра «Труфальдіно із Бергамо», на яку із Санкт-Петербурга завітав і автор музики, видатний композитор, друг України 80-річний Олександр Колкер. 

У мистецькому світі, як і серед численних глядачів, ім’я кінооператора-документаліста Олександра Вертелецького добре відоме. За тривале творче життя він зняв понад сто хронікально-документальних фільмів та кінонарисів різної соціальної тематики. Більшість із них виокремлюється високохудожнім виконанням, творчими знахідками, привабливими деталями. 

До цього фільму Олександра Ітигілова за сценарієм Сергія Гаврилюка, який стартував у компанії Euromedia за фінансування Держкіно (18 млн грн), де головні герої Христина й Миколка борються із силами зла, песиголовцями й повітрулями, залучено найкращих українських професіоналів.

Картина «Олександр Довженко. Одеський світанок» має з’явитися на екранах вже наприкінці грудня. Її творці хочуть встигнути завершити роботу в межах ювілейного 2014-го — саме цього року кінематографічна спільнота відзначила 120-річчя від дня народження метра. 

Після нагород на міжнародних кінофестивалях — «Найкращого дебюту» в Румунії, «Найкращого сценарію» «Кіношоку», «Найкращої жіночої ролі» в Москві та «Призу російської преси» — фільм збиратиме враження і відзнаки українських глядачів. 

У будівлі столичного Інституту соціальної та політичної психології, де працює Володимир Савінов, є залізні бокові сходи — евакуаційні. Вони виходять у старовинний подільський дворик. Саме це місце пан Володимир обирає для інтерв’ю, примощується просто на сходах, і, здається, що ми перебуваємо у майстерно зроблених декораціях. Він каже, що сидячи на цих сходах разом із Володимиром Бистревським, вигадали назву театру. Вирішили, що це має бути «Dèj? vu» зі знаком плюс.

«Я зараз не в театрі. Я більше займаюся дітьми. Я забрав їх від війни», — такими були перші слова Вадима Писарева у відповідь на прохання розповісти про нинішню ситуацію в Донецькому національному академічному театрі опери і балету ім. А.Б. Солов’яненка, в якому він до недавнього часу працював і художнім керівником якого є досі. Він говорив обережно, не даючи різких оцінок, розуміючи, що це може позначитися на долі частини трупи, яка продовжує працювати у нелегких умовах окупації.
Народний артист, відомий в Україні та світі, розповів, що в театрі був великий колектив — п’ятсот співробітників: бутафори, художники, оркестр, хор, балет...

У цій стрічці, національна прем’єра якої відбудеться в Україні 12 листопада, є захопливий екшн, зворушливі лав-сторі, чудові краєвиди. Вже сама її фабула претендує на інтерес і симпатії українського глядача. Карколомна індустріалізація та пекельний голодомор 30-х років. Американський інженер приїжджає до Харкова, щоб допомогти радянським товаришам налагодити випуск тракторів.  

Що вже й казати про увагу до громадян у Швейцарії, якщо у фільмі «Швейцарські герої» Петера Луїзі якийсь утікач збиває з ніг головну героїню Сабіну, а один з трьох поліцейських, що його наздоганяють, на хвильку зупиняється, щоб допомогти їй звестися, виписати квитанцію й пояснити, що треба завірити цей папірець на компенсацію за вибитий з її рук і пошкоджений телефон у притулку для біженців-іноземців, звідки й біг чолов’яга… 

Додати трохи доброго настрою шанувальникам театрального мистецтва, розрадити теперішнього складного для України часу глядачів вирішив Тернопільський академічний драмтеатр ім. Тараса Шевченка. Тож знову звернулися до п’єси англійського драматурга Рея Куні про сучасного Фігаро — помічника прем’єр-міністра Річарда Віллі. Варто нагадати, що цей твір 2000 року визнали кращою комедією Європи. На українських сценах її грають під різними назвами.