Закарпатський обласний організаційно-методичний центр культури створено того самого року, коли край за Карпатами ввійшов до складу України — 1945-го. Цьогоріч йому виповнюється рівно 75.

Чого досягнуто за три чверті століття, чим сповнені будні працівників закладу, розповідає його директор Ганна ДРОГАЛЬЧУК. Робота в цій установі охопила більшу частину трудової біографії співрозмовниці, з якою зустрівся наш позаштатний кореспондент.

Дивно, здавалося б, але факт: літня Олімпіада-80 у Москві була першою й водночас останньою і на теренах СРСР, і в колишніх союзних республіках, що давно стали незалежними державами. У липні виповнюється 40 років від старту ХХII літніх Олімпійських ігор, які й досі мають неоднозначні оцінки світового співтовариства.

У сучасному національному образотворчому мистецтві Микола Жулінський із Сум займає свою окрему нішу. І не тільки як художник, а як прозаїк, філософ, наставник молоді. «Урядовий кур’єр» поспілкувався з митцем.

Іван Хланта — неповторна особистість у духовному житті української нації. І в цьому немає перебільшення. Кандидат філологічних наук, доктор мистецтвознавства, лауреат літературних всеукраїнських та обласних премій. У його доробку кілька десятків томів записів українських народних пісень, казок, легенд, переказів, бувальщин, коломийок та інших народнопоетичних жанрів. Світове народознавство не знає жодного подібного прикладу. «Урядовий кур’єр» попросив Івана ХЛАНТУ розповісти про його діяльність на ниві української духовності.

Щойно закінчивши комерційний коледж у рідному Тернополі, він, 21-річний юнак, наважився вийти з-під опіки батьків і податися у незвідані світи. Понад 20 років живе у столиці Великої Британії Лондоні, займається улюбленою мистецькою роботою. Але не забуває українську землю. Сім років поспіль організовує персональні виставки, ознайомлює краян із власною творчістю. Сьогодні українського і британського скульптора Миколу СОЛОНЕРА запросили до розмови за філіжанкою кави.

Напевне, більшість із нас, відвідуючи храм, звертали увагу на святошну красу іконостасів та ікон. Вкриті позолотою й без неї, вони викликають у нас душевний трепет. Вочевидь, ті, хто їх зробив, мають особливий талант.
З одним із таких одухотворених майстрів полтавцем Юрієм Панкевичем я познайомився на виставці в місцевому художньому музеї імені Миколи Ярошенка (Галереї мистецтв), яка відбулася ще до введення карантину через епідемію коронавірусної хвороби. Тут уперше експонували 23 його ікони, які мене вразили, і я захотів ближче познайомитися з талановитим майстром.

Отримавши редакційне завдання написати про волонтерок-рукодільниць із Полтави, які започаткували вишивання рушника-оберега «Україна всіх єднає», що понад 20 разів побував на фронті, я завітав у їхню майстерню в бібліотеку-філіал №7 ЦБС міста Полтави трохи раніше. Доки вони збиралися, встиг її роздивитися. Увагу привернули вишите хрестиком панно із зображенням Тараса Шевченка й кілька вишитих рушників та ікон, обрамлених витонченим мереживом.

Віднедавна в Україні посеред лютого наших колег у погонах вітають із Днем вшанування військового журналіста. Ця дата не випадкова. Саме 16 лютого 2015 року поблизу Дебальцевого під час збирання матеріалу про присутність на українській землі російських «іхтамнєт» загинув військовий кореспондент, капітан ІІІ рангу Дмитро Лабуткін, нагороджений посмертно орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та недержавною відзнакою «Народний Герой України». На жаль, це не єдина втрата: у драматичних 2014—2015 роках із відряджень на Донбас не повернулися журналісти Олег Задоянчук, Віктор Гурняк, Олександр Черніков, Сергій Ніколаєв.

Сестра Ліджі народилася в Індії, а нещодавно через півтора десятиліття життя і роботи в нашій країні отримала українське громадянство. Перемігши молитвою власну смертельну недугу — туберкульоз кісток, вона відвертає болі й хворості від інших людей, бездітним допомагає відчути радість батьківства. Адже усвідомила свою місію — оздоровлювати українців тілесно й духовно.

Наталії Яковлевій вручено найпрестижнішу світову нагороду медичних сестер — медаль імені Флоренс Найтінгейл. В історії Луганщини це вдруге: понад 50 років тому медаллю, на реверсі якої напис «За справжнє милосердя і турботу, що викликають захоплення всього людства», було відзначено медсестру часів Другої світової війни Марію Сердюк.