Війна багато чого змінила в житті всіх українців. Одні змушені були втікати у ті регіони України, до яких не дотягнулися смертельні тенета безжального ворога-окупанта, інші — за кордон, далеко від рідного дому й Батьківщини. А є й такі відважні козаки, котрі навпаки повернулися з-за кордону для того, щоб боронити рідну землю. Серед них і три брати Гоблики із закарпатського Берегового.

 Хронічно безлюдні пляжі посеред літа на анексованому рашистами півострові вже стали сучасною візитівкою колись курортного Криму. Віднедавна ще одним обов’язковим атрибутом колись улюбленого місця відпочинку, перетвореного загарбниками на велику військову базу, стала «бавовна». Плюс лякливий чемоданний настрій переселених сюди осіб із глибинки держави-агресора, які замість вигуку «Крим наш!!!» тепер крізь сльози мимрять: «Як у себе вдома тут жили...»

 До урядового проєкту «Армія відновлення» Харківщина долучилася на початку нинішнього року, після того як у регіоні скасували заборону на проведення суспільно корисних робіт у зоні бойових дій. Відтоді понад 5,2 тисячі безробітних у межах цього проєкту змогли отримати оплачувану роботу. Здебільшого вони розбирали завали після ракетних і артилерійських обстрілів, прибирали сміттєзвалища, розвантажували і доставляли нужденним гуманітарну допомогу, заготовляли дрова тощо.

 «Тут ночі дуже темні й зоряні. Довкола поля, поля, поля... Зазвичай це так дивує. Вийдеш іноді й думаєш: і що ти тут робиш? Усвідомлення того, що триває війна, на мить зникає. Доки вкотре не прилетить і не гримне…» — каже Володимир Лісовський, начальник медичної служби 16 окремого стрілецького батальйону. У перші дні повномасштабного вторгнення рашистів в Україну він залишив кабінет керівника комунального некомерційного підприємства Великобірківської селищної ради «Тернопільська центральна районна лікарня» та пішов на фронт. 

 Інтеграційний хаб «Платформа спільних дій» вніс позитивні зміни в життя людей, які вимушено переселилися до міста Мукачева, що на Закарпатті. І для них, і для місцевих «Платформа» стала місцем, де можна працювати, розвивати свої здібності й водночас відволікатися від пережитих страхіть війни, які не вивітрилися з пам’яті.

 Може здатися, що через війну культурно-мистецьке життя в країні завмерло. Але це не так. У Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному життя кипить. «На початку повномасштабної агресії росії багато співробітників музею дуже нервували. Ми переживали, що роботу в музеї буде паралізовано. Проте нині працюємо більше і продуктивніше, ніж у мирний час. Рівняємося на бійців ЗСУ, в яких узагалі немає вихідних і відпочинку. Ми перестали проводити масові заходи, яких було дуже багато. 

 В організмі людини, як відомо, 65 відсотків води. Нелюди із сусідньої імперії зла та агресії на всі 100 відсотків наповнені токсичною брехнею. Точніше, вони настільки переповнені неправдою, що навіть здається, що у владному кремлі існує суворе табу на звичайнісіньку правду. Утім, чому здається? Адже пропагандистські рупори держави-агресора ще задовго до початку повномасштабного вторгнення рф в Україну активно поширювали світом цинічну й брутальну антиукраїнську риторику, в якій правдивою була тільки назва нашої незалежної держави. Проте навіть тут вони дозволяли собі публічно глузливо збиткуватися, дедалі частіше вживаючи назвиська типу «нізалєжна». 

 Коли росіяни підступно підірвали дамбу Каховського водосховища, вся країна миттєво відреагувала на біду херсонців, оперативно почавши надавати їм необхідну допомогу. Однією з перших на спільну біду відгукнулася Полтавщина. Уже за кілька годин після трагедії начальник Полтавської обласної військової адміністрації Дмитро Лунін заявив про готовність області прийняти 6 тисяч біженців із підтоплених територій.

 Увесь світ облетіли кадри некерованої водяної стихії після злочину росіян на Каховській греблі. Серед жертв — сотні людей, ще тисячі жителів Херсонщини змушені були покинути підтоплені домівки. Кілька днів у новинах не сходили емоційні сюжети, коли до човна рятувальників з усіх сил намагаються допливти кілька собак, із горищ та дахів небайдужі українці знімають котів, з уламків будинку, які течією прибило до берега на Одещині, рятують виснаженого пса... Це шокує та зворушує не менше, ніж кадри, де рятують людей.

 Цьогорічне відзначення професійного свята журналістів залишило по собі подвійне відчуття. Свято — це завжди позитивні емоції, піднесений стан, коли відчуваєш, що твоя робота має соціальне значення, її цінують читачі й представники місцевої влади. І вкотре концентруєш свою увагу на майбутньому професії і справи, але думки не завжди позитивні.