Я хочу тебе побачити – скажи мені щось, давним-давно висловив побажання мудрий Сократ. Сьогодні просити не треба. Водопади слів падають цілодобово з усіх можливих джерел. І не лише з простих. Найчастіше – з дорогих вуст політиків. Так званого пісенного параду, який претендує на культурну програму. Перші лише обіцяють і видають бажане за реальність. Принцип там один: говорити те, що люди хочуть чути. Виконавці, як вони самі вважають, зіркової естради, так би мовити, підбивають підсумки роботи політиків. Тобто фіксують те, що проросло з обіцянок. 

«Чорти тебе принесли!» — було написано на обличчі керівника дільниці «Донецькміськгазу». Бо він був не у захваті від ідеї написати репортаж з «гарячої точки». Тобто з помешкань злісних боржників, які відключають від газопостачання.

Яскрава реклама на ескалаторі столичного метро ностальгічно кликала в… минуле. Бо уклінно запрошувала на базу відпочинку з назвою вже давно не існуючої держави. Рука мимохіть потягнулася до телефона, і приємний жіночий голос  задовольнив мою цікавість.

— Приїжджайте (йшлося про престижну, в грошовитому сенсі цього слова, заміську територію), не пошкодуєте!

 Одним з найсильніших вражень від поїздки до Ізраїлю була нічна дорога через Синай. Чому? Тому що їхали освітленою трасою. Скажете, що і в нас так скоро буде? Хто проти? Не знаю, де в пустелі була захована розетка з  електрикою для потужних ліхтарів, але їхати було приємно. Хто подорожував в темний час нашими рідними дорогами, коли можна не помітити населений пункт, адже в такий час і в хатах тільки деінде світяться віконця, той знає про що я. Може, хтось покрутить пальцем біля скроні: навіщо ізраїльтяни пустелю освітлюють(!), тільки, на мою думку, нормальній людині приємно відчувати себе в межах цивілізації в сучасному її розумінні.

 Прокинувшись липневого ранку і похапцем поснідавши, мерщій сідлав «Орлятко» і крутив педалі з двору. Аж на тому боці річки, за розлогими акаціями, ховався колгоспний польовий стан. Над ним тріпотів від вітру червоний прапорець, на який я й тримав курс. 

Не хочу порівнювати себе і своїх колег-журналістів з тими, що гавкають на караван, однак те, що він іде навіть попри критичні публікації в центральному органі виконавчої влади, — беззаперечний факт. Нещодавно минув рік відтоді, як в «Урядовому кур’єрі» започатковано рубрику «Прошу слова!», під якою столичні та регіональні кореспонденти, активні громадські дописувачі порушують найболючіші питання життєдіяльності нашого суспільства. Однак більшість можновладців й вухом не ведуть на цю бурю в склянці води.  

Уперше побачив Діда Панаса на телеекрані вже майже дорослим. Але й досі пам’ятаю, як ще у п’ятирічному віці з нетерпінням чекав його чергової казки, яку іноді випадало почути по радіо. Через багато років мої діти, як і багато їхніх ровесників, також були у захваті від цього телеведучого, від його казок, приказок та примовок. Коли лунали магічні слова: «Вмощуйтеся зручненько та слухайте уважненько», навіть невиправні бешкетники затихали й ловили кожне слово цього вусатого, на вигляд суворого, але насправді доброго і щедрого дідуся. Щедрого на українське народне слово, на отой неповторний сільський колорит, якого нині дуже бракує, зокрема й на телеекрані. 

Взагалі-то я про міський транспорт,  поїздка в якому в спекотну погоду перетворюється на нав’язливу близькість без запобігання.

Ось перед тобою виникає грайливий оголений пупчик і декольте майже до нього. Нехай! У дівчини це хоча б виглядає естетично. А коли із явно замалих за розміром напівпрозорих штанів вилазять на публічні оглядини зайві кілограми… Ну, вибачте, якось воно не жіночно…

Питання, схоже, актуальне з давніх-давен. Хоча змінюються часи — змінюються засоби обліку. Взяти хоча б колишні гусячі пера… Втім, навіть сучасні ручки уже не дуже у шані. Хіба що школярі та їхні вчителі регулярно скорописом користуються. Та й ті за першої нагоди за комп’ютер умощуються. А чому б і ні: на моніторі хоч тридцять разів переписуй та виправляй — текст буде чистим і гарним. Ось тепер справді можна сказати, що папір усе стерпить. Не те, що в давні часи… 

Під час одного з інтерв’ю відомий на Черкащині підприємець раптом вирішив, як це іноді буває, «розкрити душу» й побідкатися «не для преси» про труднощі з веденням бізнесу. 

— Вже давно хочу відійти від зарплати в «конвертах» й перейти на законний спосіб фінансових розрахунків. Ви не уявляєте, як набридло бути завжди насторожі, аби тебе не викрили та не звинуватили в махінаціях. До того ж, подвійна бухгалтерія створює громіздкість та непередбачуваність розвитку бізнесу. Крім того, прийнятий на роботу без належного оформлення працівник не несе ніякої адміністративної та кримінальної відповідальності за свою працю. Але, на жаль, високі податки все ще не дають «стати на ноги», щоб позбавитися ось такої подвійної моралі. Тому я та інші керівники й вибираємо такий шлях виживання…