«Ну ось. Я впав…» Так розпочинається у соціальній мережі Твіттер спілкування найбільшого  в Україні плавучого крана «LK-600 Захарій» з відвідувачами.  

Останні заяви вищого керівництва МЗС щодо того, що Україні не так уже й важливо парафувати Угоду про асоціацію з ЄС під час грудневого саміту, викликали в більшості журналістів та експертів щонайменше подив. Тим більше, що за останній місяць вітчизняне дипломатичне відомство вже не вперше демонструє несподівані ходи на переговорах з Брюсселем.  

«Шановні покупці! Якщо ви маєте зауваження чи пропозиції щодо покращення роботи нашого магазину, звертайтесь, будь ласка, до касирів, адміністрації  супермаркету або напишіть нам лист електронною поштою. Ми дуже цінуємо вашу думку і хочемо зробити все, аби ваше перебування у нас було якомога комфортнішим!» Таке повідомлення щодесять хвилин лунає у всіх залах одного з супермаркетів поблизу мого будинку. Коли чула це, серце щоразу зігрівала думка, що нарешті-таки й вітчизняна торгівля повернулася обличчям до споживача. 

Тиждень безпеки руху на дорогах завершився символічно: минулої неділі в усіх церквах України відслужили панахиди по загиблих у дорожньо-транспортних пригодах. Про 26 тисяч травмованих, яким тією чи іншою мірою поталанило, не згадували. Молилися про врятування душ 3,5 тис. людей, які протягом дев’яти місяців цього року стали  жертвами і винуватцями неоголошеної війни на дорогах.

Сімнадцятирічний школяр із Краснограда власноруч повісився на рукоході шкільного спортивного майданчика, двадцятип’ятирічний мешканець селища Солоницівка Дергачівського району скоїв те ж саме на кухні у власній квартирі, а тридцятидев’ятирічна харків’янка вийшла на балкон дев’ятого поверху й стрибнула вниз. У цей же день, 1 листопада 2011 року, пішли з життя без сторонньої допомоги ще четверо жителів Харківської області.

Попри вихідний, на корпункті «УК» в Рівному лунала настирлива міжміська. У трубці — приглушений і спантеличений голос рівнянина Сергія Кобилінського, якого знаю вже не перший рік:  

— Телефоную з київської лікарні «швидкої допомоги». Потрапив сюди, як кажуть, не з власної волі. Просто не розрахував свого життєвого ресурсу: в Інституті Амосова моя черга на чергову, вже четверту, операцію — 25 січня наступного року.

«Ббігають щурі, водопровідні труби геть заржавіли і течуть. Треба ремонтувати, а нам кажуть, що треба чекати. Скільки можна? Не хочемо чекати! За тридцять років так нічого й не дочекалися, куди йдуть наші гроші!?».   

 Зібравшись нашою веселою компанією, вирушили на стадіон. Проте вже біля кас столичного Палацу спорту (свої «Олімпійський» ще не обладнав) зрозуміли, що потрапити на футбол буде не так вже й легко. Квитків на матч уже не було… Хоч ні, вони були, та за 600 гривень! 

Виявляється, тіні не зникають удосвіта з третіми півнями. Просто вони одягають маски, сіре невиразне вбрання, намагаються розчинитися  серед юрби, щоб таким робом продовжувати творити негідне й неправедне.  

 Як відомо, в Генплані Києва задекларовано будівництво нової лінії метро, яка в майбутньому начебто розвантажить транспортні потоки в столиці. От лише, з одного боку, реалізації цього наміру треба чекати як мінімум до 2017 року, а з другого — вона має з’єднати Осокорки з Троєщиною. Але хіба багато жителів Києва їздять з одного спального району в інший? Тим часом я і мої колеги безкоштовно підготували проект, завдяки якому можна розв’язати транспортні проблеми чи не на найскладнішому — троєщинському — напрямку всього за два роки і  вдвічі меншим бюджетом.