День народження селища хоч і поступається масштабами дню народження міста, але має важливу перевагу в іншому. Погодьтеся, на святкуванні в місті, якщо завчасно не домовитися з рідними або знайомими, можна й не зустрітися цього дня. Оскільки когось тягне на ярмарок, іншого — на спортивні змагання або атракціони, третього — поласувати різноманітними стравами. І всі ці локації зазвичай далеченько одна від одної. У селищі по-іншому: все розміщується компактно в центрі населеного пункту, тож святкування проходять ніби в тісному родинному колі. Цього дня з усіма побачишся й поспілкуєшся, адже в будні буває не до того: всі тонуть у турботах про достаток сім’ї, навчання дітей тощо.

Хоч би які соціальні чи побутові негаразди нині дошкуляли українцям, встановлення миру на сході було і залишається найбільш жаданим і очікуваним прагненням людей. Щодня впродовж п’яти з половиною років ми з тривогою і надією дослухалися до звісток про загиблих і поранених бійців ЗСУ, мирних жителів, зокрема дітей, щоразу сподіваючись на чудо, що доба минула без смертей. У кожного щеміло серце за наших вояків, котрі ціною життя і здоров’я обстоювали незалежність і цілісність країни. А як воно потерпало й боліло в матерів, дружин, дітей, котрі провели родичів на фронт і для яких кожний загиблий чи поранений в армійських зведеннях — це не просто бойова одиниця, а рідна, любима, кохана людина.

Минулої неділі термінові справи закинули мене до Києва. Як завжди, двох днів було замало для вирішення нагальних питань і зустрічей із друзями. Проте від одного із запрошень повечеряти разом не змогла відмовитися. Знайома, яка свого часу жила в Криму у Феодосії, але навесні 2014 року виїхала звідти напередодні злочинного «референдуму», запросила мене до кримськотатарського кафе Cheburek.ua, яке відкрила на вулиці Пушкінській її знайома Леране, також переселенка із Криму.

Неодмінним атрибутом більшості великих українських міст стали магазини секонд хенду, кількість яких рік у рік зростає. Це красномовно свідчить про реальний рівень достатку населення України, яка за часів правління Порошенка здобула сумнівну славу країни з найнижчим у Європі рівнем доходів пересічних жителів.

Торік в останні дні жовтня випала нагода побувати в університеті французького міста Ренн. Із воріт на мене вибігли люди в масках і чорному вбранні: нічого собі зустріч! І лише побачивши гори різьблених гарбузів, що виднілися у всіх переходах, зрозуміла: наближається Геловін, тож студенти перевтілилися в його персонажів.

Цьогорічна осінь тепла і золота, навіть не зважаючи на туман. Люди із задоволенням у вільний час гуляють у парках і скверах, часто цілими родинами. Малеча борсається в кольоровому опалому листі, а школярі з батьками збирають гербарії до учнівських ярмарків. Соцмережі ж просто рясніють фотозвітами з таких прогулянок.

Чергові спроби нарешті домогтися повного припинення вогню і розведення військ на Донбасі знову безуспішні. Точніше, ці зусилля вже вкотре стали ілюстрацією багаторічного ходіння по колу. А чого ж ви чекали? Бо йдеться про двостороннє спільне виконання певних домовленостей. А представники протилежної сторони по той бік лінії розмежування — абсолютно не ті персони, які виконують хоч частину з того, що підписують.

Уже понад місяць в Україні чинна вимога дотримання про­цедур безпеки харчових продуктів у невеликих закладах або пунктах приготування та продажу їжі НАССР (англійська абревіатура) чи ХАССП (українська абревіатура). Що це таке? І чи дотримуються її ті, хто готує шаурму чи форнеті?

Хто про що, а я знов про своє — про радіо. Так-так, саме про те радіо — дротове, застаріле, архаїчне, яке вже давно віджило своє і до якого всім байдуже, крім купки дрімучих пенсіонерів: чіпляються за нього, як реп’яхи при дорозі, бо, бачите, з нудьги і безділля більше нічим зайнятися.

Не знайшла слів, щоб поставити їм запитання. Мене вистачило хіба на те, щоб потиснути руки цим неймовірним жінкам, якимись надзусиллями стримавшись від сліз. Розридалася, на щастя, вже в холі кінотеатру «Україна», де разом із земляками-рівнянами щойно переглянула документальний фільм «Неzламні». Про реальні долі трьох жінок — цивільних полонених російсько-української війни, двоє з яких приїхали, щоб поспілкуватися з нами.