Першу виставку заслуженого майстра народної творчості і заслуженого майстра спорту з судномоделювання В’ячеслава Козака організували і провели в Івано-Франківську. Потім унікальну експозицію «Капсули» показали в Дніпрі та Одесі. У вересні її можна побачити у Сєверодонецьку. Далі буде Київ.

19 листопада 1989 року — скорботна і водночас дуже важлива дата в нашій новітній історії. У Києві на Байковому кладовищі перепоховали трьох українських політичних в’язнів Кремля, які загинули в російських таборах-катівнях. Того дня додому, на малу батьківщину в домовинах повернулися правозахисники Юрій Литвин, Василь Стус та Олекса Тихий. Тепер немає сумніву, що з часів прощання з Тарасом Шевченком Україна не бачила такого велелюдного похорону співвітчизників. Так само важко заперечити, що день прощання із загиблими українцями став черговим і дуже вагомим кроком до Незалежності.

Про таких людей, як Василь Захарченко, писати важко. І не тому, що про них уже багато написано, а тому, що доводиться зважувати кожне слово, аби не збитися на банальні дифірамби чи оцінки, яких уже звучало і, очевидно, прозвучить іще чимало. Саме тому, коли серед колег ідеться про нашого видатного земляка, письменника, лауреата Національної премії імені Т. Шевченка, зазвичай просто мовчу. Хоч мовчати вже й не можна.

Його могила — на кладовищі рідного села Попівка неподалік Конотопа. По периметру надгробка — барвінок, на плиті — акуратний пам’ятник, на якому викарбувано портрет, прізвище, ім’я та по батькові небіжчика, а також слова: «Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну». У них він весь без патетики, прикрас, духовного гриму. Своїм життям довів, що любов до України — це як щоденне дихання і биття серця.

Шахи — одна з найстаріших у світі ігор. Два кольори — лише чорний та білий і безліч варіантів для перемоги або поразки. А життя — то навіть не веселка, а палітра художника-імпресіоніста плюс багатоваріантність потужного комп’ютера. Іти ним, знаходити правильні ходи — спільну мову з людьми, приймати рішення без негативу, що ставали б остаточною крапкою, змушувати фортуну повертатися до тебе обличчям — то високе мистецтво, доступне далеко не всім. А кому це вдається, знаходять людське визнання, повагу, особливо якщо мистецтво спрямоване на користь людям, суспільству, державі.

Україна має всього двох знаних науковців, які переступили 100-річний рубіж життя і активно працюють: президента НАН України Бориса Патона і професора Національного університету біоресурсів і природокористування Бориса Драганова.

Саме про Бориса Драганова, який днями відзначив 100-річчя, наша розповідь. 

У квітні мали відбутися вибори президента і президії Національної академії наук України, але завадила пандемія коронавірусної хвороби. Проте прізвища кандидатів на головну посаду в академії вже відомі, і серед них немає нинішнього очільника Бориса Патона. Про рекордне керівництво і майбутнє НАН України ця ексклюзивна розмова з ним. 

Того червневого дня в життя Ольги Ільків, зв’язкової Головнокомандувача Української повстанської армії генерал-хорунжого Романа Шухевича, завітало ціле століття. Це, як справедливо зазначив у привітанні з нагоди визначного ювілею пані Ольги львівський міський голова Андрій Садовий, 100 років любові до України. Він нагадав, що радянський режим засудив мужню жінку на 25 років, з яких вона 14 відсиділа в тюрмах суворого режиму. 

Для когось Конституція, право, закон — поняття абстрактні. Для мене вони асоціюються з конкретною людиною — Михайлом Дмитровичем Сиротою. Журналістські стежки не раз перетиналися з дорогами цього видатного політика. Однак тоді я не сприймав його як видатну постать на політичному небосхилі. Просто разом з іншими колегами мав нагоду зустрічатися з ним, слухати його аналітичні роздуми, в яких він ніколи не нав’язував свого бачення, а спонукав думати, самому робити висновки.

Андрієве рідне село виросло на високому лівому березі річки Вілія і зі своїм городищем та високими валами належало до тих поселень, які захищали Київ і всю Київську Русь від нападів завойовників.