Його мала батьківщина — село Вовківці нині Роменського району Сумської області. 100 років тому це була територія Полтавської губернії, від чого і походить його літературний псевдонім. А поховали його на цвинтарі Святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку (округ Сомерсет штату Нью-Джерсі) — єдиному українському пантеоні у США, де тисячі могил наших співвітчизників. На сільському кладовищі у рідних Вовківцях покоїться прах його матері Любові Іванівни та рідної сестри Валентини. Оскільки батька Едварда Адамовича радянська влада репресувала, то й досі не відомо, де його поховали, бо розстріляли дорогою на сибірське заслання 1938 року.

Широку практику лікування водою хочуть повернути організатори Міжнародного семінару «Водолікування в системі природних засобів оздоровлення», який відбувся напередодні Дня Незалежності в Бучі на базі Українського гуманітарного інституту (УГІ). 

«Ми, що нас хвилі розбурханого світовою завірюхою житейського моря викинули на береги чужих і далеких країв, не забуваймо, що і її, України, святу Правду гонили та переслідували. Віра, вогненна віра в перемогу Правди дасть нам силу перетривати», — так 1949 року писав Василь Дідюк. І він перетривав. Аж цілих 49 років! За океаном був відомим українцем, журналістом, гумористом-сатириком і громадсько-політичним діячем. А на рідній землі його ім’я не можна було згадувати, хіба в їдких памфлетах, що друкувала західноукраїнська преса, розвінчуючи так званий український буржуазний націоналізм.

Цього липневого дня, як і 100 років тому, коли майбутній митець з’явився на світ, у Ржищеві так само яскраво світило сонце. Воно було скрізь: на Іван-горі, на широченних плесах Дніпра, на вулицях і обличчях людей. Сонечко з цікавістю зазирало у вікна будинку культури, де до 100-річчя художника відкрили виставку «Виходь на світовий рівень». Невтомні промені навідалися і до тінистого місця на старому кладовищі, де поховано художника поруч із мамою Настею, яка померла тоді, коли йому не виповнилося навіть року. І саме завдяки мамі, як розповіли пізніше старожили, він народився під сонцем, а не у темному льоху.

В останні роки свого життя, відвідуючи Україну, Петро Яцик не минав редакцію «Урядового кур’єра». Він цікавився життям колективу, тиражами видання, з інтересом ознайомився з творчим і технологічним процесами випуску газети. Чим пояснити таку увагу? Мабуть, тим, що саме на сторінках «Урядового кур’єра» з’явилася чи не перша в загальноукраїнській періодиці велика публікація про Петра Яцика. Цьому передувала історія мого знайомства з цією дивовижною людиною, нетиповим українцем, яким не переставав захоплюватися з перших хвилин знайомства.

14 червня 1891 року в мальовничому селі Зашків поблизу Львова народився Євген Коновалець — майбутній очільник Організації Українських Націоналістів, ідеолог українського націоналізму, людина, чиє ім’я стало символом безкомпромісної боротьби за державну незалежність.

Василь Бурма — жива легенда, патріарх тернопільської фотожурналістики. У краї його знає всяк — якщо не особисто, то зі сторінок обласної газети «Вільне життя». 1963 року після закінчення факультету журналістики Львівського університету ім. Івана Франка він влився у лави цієї редакції й працює тут досі. До можливостей пера Василь Олександрович влучно долучив фотоапарат. Саме фотосправа зуміла яскраво висвітлити талант майстра. Свої роботи в різні роки він представляв на всеукраїнських і міжнародних виставках, ставав лауреатом багатьох з них. Ось і цієї червневої пори Василь Бурма запросив до Тернопільського обласного краєзнавчого музею на відкриття чергового власного вернісажу. Експозицію присвятив своєму 85-річчю та 60-річчю трудової діяльності. Вона складається із двох частин: «Вогні Файного міста» і добірка «Краяни та гості» — портрети людей, яких знає, пам’ятає.

6 червня 1991 року Верховна Рада УРСР призначила Володимира Матвієнка головою правління Національного банку України. Ще існував Радянський Союз, коли з трибуни сесії Верховної Ради Володимир Павлович оголосив про створення банківської системи незалежної України, впровадження національної валюти — гривні та здійснення міжнародних розрахунків через Національний банк України. За словами тодішнього голови Державного банку СРСР Віктора Геращенка, Матвієнко розвалив Радянський Союз.

23 травня — День героїв. Свято не офіційне, але традиція вшанування героїв міцнішає з року в рік через те, що від 2014 року українці обстоюють територіальну цілісність і право на вільний вибір своєї держави у війні з Російською Федерацією, яка анексувала Крим та окупувала частину Донбасу. На жаль, лави героїв, які віддали життя за останні шість років, поповнюються чи не щодня. Сьогодні згадаємо луганця Сергія Губанова, який рік тому загинув під час виконання бойових обов’язків.

У його трудовій книжці рівно 30 записів. Перший датовано 20 серпня 1950 року, коли прийняли різноробочим на завод №10 Глино-Наварійського заводоуправління на Львівщині, останній — 2 вересня 1991-го, коли звільнили з посади позаштатного літконсультанта відділу культури і освіти сумської обласної газети «Ленінська правда».