У межах виставки «Інтер Агро-2016», що пройшла недавно в Києві, відбулося багато цікавих заходів. Зокрема увагу багатьох привернув круглий стіл «Нові експортні можливості АПК: відкриття ринків азійського континенту».

Заступник міністра аграрної політики та продовольства Ольга Трофімцева цю посаду обіймає недавно, проте є знаним фахівцем у галузі міжнародної торгівлі. Вона наголосила на важливості диверсифікації українського продовольчого експорту за товарними групами та географічними ринками. По-простому кажучи, не класти всі яйця в один кошик. Наскільки це важливо, можемо оцінити на прикладі тих українських компаній-експортерів, які всі надії покладали на партнерів з Росії, а тепер кусають собі лікті, бо нікого винити, крім власної необачності. 

Вони приїхали на корпункт «УК» утрьох: голови фермерських господарств «Маленький оазис» Олег Поліщук з Гощанського, «Ако» Сергій Сорока з Млинівського, імені Шевченка Віктор Атаманюк зі Здолбунівського районів Рівненщини. Усіх не перший рік знаю особисто, про досвід та проблеми господарювання кожного в різні роки розповідала наша газета. 

Біля офісу товариства у селі Жданівка звернув увагу на гарну Дошку пошани, на якій фото його найкращих працівників із трьох областей. Широка географія певною мірою зумовлена тим, що Хмільницький район Вінницької області межує з населеними пунктами Житомирської і Хмельницької областей. Втім,  для сельчан свій той інвестор, який соціально відповідальний. А ТОВ «Хмільницьке»  рік у рік дбає про свої села: з сільськими радами укладає угоди соціального партнерства та спрямовує на потреби громад у середньому по 200 гривень за кожний орендований ним гектар землі на рік. Ця відповідальність за долю українського села однаково важлива для жителів трьох областей, де його виробничі підрозділи працюють на території 25 сільських рад. 

За часів колишнього СРСР Кам’янсько-Дніпровський район і одне з його центральних сіл Благовіщенка славилися ранніми овочами. Цей район називали тоді «тепличною країною», і жили тут на той час досить заможні люди, які розвозили оптом овочі по всьому Радянському Союзу. Навіть у столичних магазинах та ринках красувалася його продукція. Нині ж місцеве сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Благовіщенка» (колишній КСП ім. Леніна), що працює на теренах Запорізької області, не вирощує овочів. Як таке могло статися? Про це «УК» розпитав у директора СТОВ «Благовіщенка» Віталія Хабла. 

Чи не знайома картина для національних аграріїв: на часі весняно-польові роботи, а коштів обмаль.  Що робити? Звісно, брати кредит. Але в кого? Банки гнуть такі відсотки, що впору і без штанів залишитися. Просити під чесне слово — наївні давно перевелися. Ось і доводиться селянам викручуватися, хто як може. Але за великим рахунком, усі позичальники йдуть-таки до банкірів, а вже потім тяжко зітхають. Працювали-працювали, а коли підрахували, то…

А чи не можна обійтися без кабальної й доволі морочливої процедури оформлення банківських кредитів? З’ясовується, можна. Хай і не повністю, однак бодай певна частина аграріїв відтепер має такий потрібний для них рятівний кредитний круг. 

Почнемо з того, що гілки влади ніяк не визначаться, скільки ж коштів спрямувати на розвиток галузі. Якщо спочатку в проекті бюджету планували трохи більш як чотири мільярди гривень, то тепер пропонують значно більше — понад 8,2 мільярда гривень: за загальним фондом — понад 5,3 мільярда, за спеціальним фондом — майже 2,9. З них приблизно половина — понад 4,8 мільярда(?) — призначена на фінансування апарату Міністерства аграрної політики.  

Останнім часом у споживачів дедалі частіше виникають сумніви щодо якості молока. Нещодавно знайома купила пакет цього продукту від одного відомого виробника і була вкрай здивована «витривалістю» продукту. Адже після того, як пакет відкрили, молоко не псувалося упродовж… двох тижнів.  

Днями в Національному університеті біоресурсів та природокористування України відбулася Міжнародна науково-практична конференція «Теорія і практика формування конкурентоспроможного вівчарства та козівництва України в умовах євроінтеграції», присвячена 80-річчю видатного українського вівчаря доктора сільськогосподарських наук професора Миколи Штомпеля. Втім, не варто думати, що це був суто парадний захід. У вітчизняному вівчарстві накопичилося чимало проблем, хоча є непогані перспективи. Цьому й було присвячено більшість виступів.  

У 1991 році в Україні налічувалося 192 цукрових та рафінадних заводи. Нинішнього сезону цукроваріння здійснюють лише 38. З них шість працюють у столичній області. Фахівці стверджують, що такої кількості «солодких» підприємств вистачить, аби забезпечити українців цукром. Більше того, цей товар наші промисловці починають вже навіть експортувати за кордон: за повідомленням асоціації «Укрцукор», у вересні 2016 року вітчизняні виробники продали 39,9 тисячі тонн солодкого піску, що є найбільшим місячним показником за останні п’ять років. Причому найбільше полюбляють український цукор першої категорії у Шрі-Ланці, Грузії, Азербайджані, М’янмі, Таджикистані. За прогнозами асоціації, до кінця 2016 року наші виробники експортують 250 тисяч тонн солодкої продукції. І це може бути найкращим підтвердженням думки працівників галузі про кінець «цукрового» падіння України — одного зі світових виробників солодкої продукції. 

Щоранку село Дяківка вітається із трьома областями.  Кіровоградська і Черкаська як сусіди певною мірою за станом справ у ньому складають думку про подолян. А свої, вінничани, коли виникає потреба сюди їхати, нерідко переймаються тим, що це ж на краю світу: за понад 200 кілометрів від Вінниці та за 42 кілометри від райцентру Бершадь. Але приїдуть і бачать, що село газифіковано, вулиці асфальтовано, хати причепурено. І квіти буяють біля багатьох дворів, яких тут 360. Тож  зауважують: «Та ваше село живе!».