Суспільство, для більшості якого перегородили шлях до мистецтва, а натомість нав’язали псевдокультуру, бездуховність і боротьбу за виживання, дізнається про життя культосвітніх закладів лише після того, як там трапиться щось негативно-резонансне. Столичний  Національний художній музей — не виняток. Два останні десятиріччя його приміщення в центрі Києва аж кричить про зовнішню неблагополучність.  Занедбане, облуплене. Від нього віє не натхненням (а саме цього чекаєш від такого музею), а пусткою. І навіть у ювілейні дні, які нещодавно відзначав музей, до нього нікому не було діла — мало хто згадував про зберігача національних цінностей. Їм ціни немає, а сучасникам байдуже. Щоправда, не всім. Але це вже сторінка історії, якої в музеї бути не повинно. Вона з’явилася з негативним сенсаційним присмаком, що й змусило заговорити не про  духовний, а, можливо, кримінальний бік справи.  

Невгамовний Олег Скрипка, який різними засобами сприяє популяризації у світі української культури та народних традицій, цього року до Великодня ініціював і реалізує масштабний писанковий проект. 
Писанкарство в українців завжди було популярною народною забавою, наповненою глибоким змістом. Тож масова участь у фестивалі рукотворного дива, який ініціював оргкомітет «Параду вишиванок», цілком очікувана. Ще у лютому гігантські заготовки яєць, розміром 3 на 4 метри, виготовили у Києві на заводі ім. Антонова зі скловолокна, яке витримує будь-які погодні умови  

Це перший візит колективу до нас. Тим часом співпрацюють театри уже понад 5 років. Зокрема, кияни щорічно брали участь у Міжнародному фестивалі «Життя прекрасне», що проходив на сцені Бухарестського театру оперети. В Києві румунські та українські артисти порадували публіку феєричним гала-концертом, який тривав майже три години.
Хоч у ньому взяли участь усього четверо гостей-співаків — Альфредо Паску, Стефан Попов, Тіна Мунтяну, Б’янка Іонеску і балетна пара Діана Ференц та Релу Добрін, вони змогли переконати глядацьку залу, що румунська оперета справедливо посідає високі  світові рейтинги. 

За кілька місяців сучасною українською мовою має побачити світ Бучацьке Євангеліє. Його наклад становитиме щонайменше 5 тисяч примірників. Над перекладом унікального видання з давньої галицько-волинської говірки працюють не лише науковці-філологи, а й священики.
Зініціював видання Бучацького Євангелія Ярослав Фліссак, голова Тернопільського земляцтва у Києві. 

Цього року фестиваль зібрав на сцені концертного залу Запорізької обласної філармонії близько п’ятисот учасників із дванадцяти регіонів країни, а також  Росії та Білорусі. Перш ніж потрапити на такий авторитетний музичний форум, юні музики пройшли відбірний тур на… Ютубі.  

Серед розмаїття книжок, що з’явилися останнім часом у видавництві «Фенікс», по-справжньому подивувала збірка віршів «Катрени оголошених картин (навіяне живописом Івана Марчука)» Олега Гончаренка — автора, не відомого широкому загалу. Поет задивився в утаємничений світ геніального художника і талановито проілюстрував його роботи, гортаючи сторінку за сторінкою каталог Майстра, що містить 500 уже хрестоматійних шедеврів.  

Напередодні почула пересторогу: погано, коли ці свята збігаються. Справді, із Благовіщенням пов’язано багато народних прикмет, але збіг двох великих свят не несе загрози. Коли Благовіщення збіглося з Великоднем, а було це у 1991 році, знайшлося чимало пророків кінця світу, та, як бачимо, життя продовжується.   

Парадоксально, але навіть за радянських часів за творами опального Михайла Булгакова знімали напрочуд талановиті фільми — від комедії Леоніда Гайдая «Іван Васильович змінює професію» до щемливо-ностальгійного для щонайменше кількох поколінь наших співвітчизників «Дні Турбіних», що вже стали кінокласикою. Залишається дивуватись майстерності й відповідальності сценаристів і режисерів, яким навіть за жорсткої цензури вдавалося переносити на екран багатство і неповторний дух булгаковських творів.  

У біографії артиста Театру драми і комедії, заслуженого діяча мистецтв України  Станіслава Пазенка поєдналися факти, які, за логікою, непоєднувані. Навчання в Запорізькому технічному технікумі і Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, досвід роботи актора театру й кіно, а також директора, чиновника, дипломата… Сьогодні, відзначивши сімдесятирічний ювілей, актор говорить: кожну сторінку в своїй біографії він писав сумлінно і чесно.    

Нинішнього театрального сезону на тернопільській сцені прем’єрною  стала постановка «Кайдашевої сім’ї» Івана Нечуя-Левицького. Літературознавці жанр цього твору визначають як соціально-побутова повість. У читачів, глядачів уже понад століття склався стереотип її сприймання через гумористичні, комедійні скельця. Чого не терпить заслужений діяч мистецтв України Вадим Сікорський, який запропонував Тернопільському академічному драмтеатру ім. Т. Шевченка власну сценічну редакцію цього хрестоматійного твору. «Це для мене не комедія, тим більше, коли не стає батька, коли родина не може порозумітися, а найрідніші люди не дають одне одному нормально жити, — зазначає режисер-постановник. — Це безкінечна людська біда».