Минав тільки перший рік «громадянської війни» на території українського Донбасу. Суботнього ранку 24 січня 2015 року два дивізіони реактивних систем залпового вогню БМ-21 «Град» збройних сил Російської Федерації здійснили понад 120 пострілів некерованими реактивними осколково-фугасними снарядами в бік Маріуполя. Головною ціллю російських терористів у погонах був блокпост ЗСУ в селищі Виноградне, проте під потужний обстріл потрапив житловий мікрорайон Східний. Внаслідок використання важкої смертоносної зброї загинули 30 мирних жителів Маріуполя, більш як 90 осіб зазнали різноманітних поранень.

20-22 січня 2015 року вцілілі захисники руїн донецького аеропорту стали залишати позиції й виходити на «велику землю». Бо на відміну від звичайних людей, тих умов, які на той момент тут склалися, не витримав навіть надміцний бетон: бойовики підірвали перекриття нового термінала. Серед останніх, хто з боями пробивався з-під руїн, були два десятки бійців 90-го окремого аеромобільного батальйону. Щоправда, 27 січня українці внаслідок успішної операції знов тимчасово відвоювали частину цієї території, щоб забрати тіла побратимів, які тут залишилися. Та загалом оборона ДАП, який ворог обстрілював з усіх видів зброї й безуспішно штурмував протягом 242 діб, вже стала історією.

19 січня нарешті сталося те, на що рідні та близькі загиблих українців чекали від моменту, як 8 січня почули страшну звістку. Тіла 11 співвітчизників, серед яких двоє пасажирів і дев’ятеро членів екіпажу, повернулися на Батьківщину. Борт із загиблими в тегеранській катастрофі рейсу PS752 перетнув державний кордон і приземлився в міжнародному аеропорту «Бориспіль» близько одинадцятої ранку.

Новопризначений голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович, який став до роботи 17 грудня 2019 року, змінивши історика Володимира В’ятровича, провів першу пресконференцію. Представив його громадськості та журналістам міністр культури, молоді та спорту Володимир Бородянський.

Зоя Краснодемська прийшла працювати в нашу газету на початку 1990-х років уже сформованою й відомою журналісткою. До того була обласна газета «Радянська Буковина» (Чернівці), куди вона приїхала після закінчення факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка, а згодом — республіканська «Радянська освіта». Вона швидко влилася в колектив, стала своєю. По-перше, спрацював високий професіоналізм, а по-друге, вміння знаходити спільну мову з колегами, авторами газети у найскладніших ситуаціях.

Розпочато другий Всеукраїнський конкурс наукових студентських робіт на тему Революції гідності на здобуття відзнаки імені Героя Небесної Сотні Сергія Кемського. Сергій Кемський — кримчанин, історик, політолог, журналіст, співзасновник Інституту політичних та економічних ризиків і перспектив. Публікувався в друкованих та онлайн-виданнях. Сергій загинув у Києві на вулиці Інститутській від кулі снайпера 20 лютого 2014 року. Йому було 32 роки.

Без нього на цьому світі залишилися враз ще дужче постарілі батьки, брат, друзі, колеги. Залишилась Україна, яку він дуже любив не тільки на словах, а й усіляко допомагав їй вистояти у роки гібридної війни. Та боляче й прикро, що людину, яка вже кілька діб лежала в реанімації у стані коми, підло й цинічно вдарили ще раз. І сталося це у державній установі, яка насамперед мала б його захищати.

23 листопада Україна й весь цивілізований світ молилися за невинних жертв жахливого злочину сталінського режиму проти нашого народу — Голодомору 1932—1933 років. Українці запалювали у своїх вікнах свічки, аби тепло від них зігріло душі всіх загиблих від масового голоду.

Нерідко можна почути таку думку: мовляв, навіщо говорити про наслідки Голодомору? Нібито так нав’язується ідентичність жертви. Насправді ж прийняття певного духовного, історичного і культурного спадку, що залишився нам внаслідок важкого тоталітарного досвіду ХХ століття, дає українцям величезний ресурс. Усвідомлення штучності походження певних рис, носіями яких ми стали внаслідок трагічного минулого, дає нам внутрішній дозвіл на перетворення — поштовх до особистісного зростання.

«Вони ж незримо в далечінь летіли, внизу — вода, у небесах — зірки. Летіли душі, трударі без тіла, туди, де хліб, де Бог, де земляки», — так відобразив трагічні події на Донбасі, шокуючи щирою правдою у поемі «Хрест», Микола Руденко, поет, дисидент, уродженець Луганщини.