Нині, коли українське суспільство вкотре поділяється на патріотів Вітчизни та прихованих і не прихованих симпатиків північного сусіда, незаперечні факти свідчать про помилковість, якщо не більше, ілюзій частини українців щодо Росії. Бо саме через бездержавність наш народ зазнав стільки бід і страждань. Адже Голодомор 1932—1933 років — це геноцид української нації, який організувала й здійснила саме Москва. Тож ще раз дослухаймось до очевидців страшної трагедії. Щоб нарешті збагнути елементарну істину: нам потрібна власна Українська держава, щоб захиститися від міфічної «великої дружби двох братніх народів», щедрий ужинок якої українці зібрали 86 років тому, ставши на межу життя і смерті. А вцілілі отримали безальтернативний шлях розвитку — масове зросійщення. Це ще один злочин Москви проти українців.

У 1932—1933 роках село Великий Хутір на Черкащині, як і багато інших, пережило Голодомор. Проте він не мав тут таких трагічних наслідків, як в інших селах. Не було зафіксовано масової смертності та випадків людоїдства. Харківський журналіст Віктор Козоріз, вихідець із цього села, описав його історію у книжці зокрема і в період Голодомору. Столичну режисерку Вікторію Трофіменко зацікавили ті події. Вона напружено працювала і створила сценарій майбутнього фільму.

20 жовтня 2009 року тодішній Президент Віктор Ющенко підписав указ «Про День визволення України від фашистських загарбників», яким фактично узаконив фальсифіковану його попередником Леонідом Кучмою хронологію завершення бойових дій на території нашої Вітчизни у роки Другої світової війни.

Разом зі згорьованими тугою за малою батьківщиною українцями стою біля пам’ятного хреста жертвам голодоморів і політичних репресій на алеї Небесної Сотні у Києві, й одна за одною слухаю трагічні долі їхніх родин. Ось вона, жива колективна пам’ять, у яку, наче пазли, складаються ті долі. Її воістину золота нитка не порвалася під могутнім пресом радянщини, а вплелася в новітню історію незалежної України. І її звідти вже не вирвати! Бо хіба могли подумати батьки холмщаків і лемків, забужанців і бойків, які мовчали довгих пів століття, що їхні діти на повен голос говоритимуть (ні, просто кричатимуть!) про ту велику кривду в центрі нашої столиці? Та ще й так, щоб почули не лише Печерські пагорби, а й увесь світ! Адже в ньому так багато нашого, українського цвіту.

У Миргороді над Хоролом цілий день гоготіли горна та дзвеніли молотами ковалі. Кували розпечене залізо й тоді, коли було сонячно, і під дощем, що пішов надвечір. Цього дня тут відбувався ковальський фестиваль на честь Петра Федоряки, учителя математики й інформатики, відомого на всю Україну коваля із села Трудолюб. Він пішов на війну й не повернувся.

Як відомо, щороку 1 вересня представники провідних держав збираються у Гданську в місці, званому Вестерплатте, аби вшанувати пам’ять учасників Другої світової війни. Але чому саме там, чим вирізняється це місце? А тим, що там пролунали перші постріли найстрашнішої зі світових воєн і там-таки агресорові дали зрозуміти, що його перемога не буде легкою.

Розпочалася церемонія ударами Дзвона пам’яті, кількість яких відповідає кількості загиблих бійців. Після цього посадовці разом із родичами загиблих захисників поклали квіти до встановленого поряд із дзвоном пам’ятника.

Історія вчить, що нічого не вчить. Цей вислів, на жаль, дуже доречний і актуальний стосовно трагічних подій сивого минулого України й кількарічної давності. Пам’ятні в нашій історії битви, яким більше пасує назва побоїща, відбулися свого часу на території Донбасу. Перша — майже 800 років тому на берегах степової річки Калка, сліди якої губляться в межах Нікольського та Волноваського районів Донеччини. Дружини князів Київської Русі, оточені загонами монголо-татар, кілька днів успішно тримали оборону на кам’янистому березі й відбивали атаки загарбників. Тоді віроломний і підступний ворог вдався до перемовин: пообіцяв відпустити князів і дружинників, якщо ті перестануть чинити опір.

Шостий рік його мама Світлана Олексіївна і службовий собака Рем виходять на дорогу, якою востаннє пішов зі Станиці Луганської на війну син і хазяїн. Є така робота — Батьківщину захищати.

Тоталітаризм — у нас це неможливо? Не варто розслаблятися, загроза тоталітаризму існує, доки є охочі його запровадити. Наочний приклад — наші східні сусіди, які після нетривалої спроби побудувати в себе демократичне суспільство радісно скотилися в болото дрімучої диктатури.