У Києві на високому березі Дніпра, у парку Слави, на алеї поряд з Вічним вогнем, серед героїв, які віддали життя за свободу і незалежність своєї Вітчизни, спочиває прах Героя Радянського Союзу генерал-полковника Михайла Кирпоноса, на долю якого випали найважчі, перші місяці тієї страхітливої війни.  

Щороку, в переддень чергової річниці Чорнобиля, беруся за перо. По-іншому не можу: шість районів невеликої Рівненщини, в яких проживає 400 тисяч жителів (майже половина всього населення краю), мають статус постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС. 120 тисяч із них — діти.
Впродовж багатьох років державних інвестицій сюди надійшло чимало. Це і газифікація кількох районів, і безкоштовне забезпечення школярів гарячим харчуванням, і щорічне оздоровлення дітей, що проживають на забруднених територіях, і  вихід на так звану чорнобильську пенсію: жінки — в 49, чоловіки — в 50 років. 

Дніпропетровець Олександр Железняков 18 листопада 1986 року проводив радіаційну розвідку на даху третього блока Чорнобильської АЕС. Цю п’ятірку добровольців-розвідників згодом назвали групою смертників. Вони здійснили подвиг, завдяки якому зберегли життя чимало ліквідаторів. Шокуючі результати розвідки радянське керівництво намагалося приховати, однак наступного ранку про них повідомив «Голос Америки».
На ЧАЕС тоді вже працювали фахівці військової кафедри Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту. 

Нині багато говорять про гуманне ставлення до безпритульних тварин і вже чимало робиться для його забезпечення. Ніхто не заперечує, що ця проблема вкрай актуальна. Втім, у тих мешканців Житомирщини, яких недоля привела до обласного онкодиспансеру, мимоволі виникає гірка думка: хто і коли перейметься створенням навіть не комфортних, а хоча б людських умов лікування в медичному закладі, який для багатьох пацієнтів стає останнім прихистком у їхньому земному житті?  

Перехожий, зупинись! Зніми капелюха, вклонись. Не порушуй спокою, не відволікай знедолених від миті просвітлення душі. Одні з них стоять на порозі дерев’яної оселі, схиливши голови, інші впали на коліна.
— Дитино, дивись і пам’ятай: такою була й наша хата… Ой, лишенько, — забили спогади сльози.
Тут плачуть дорослі і діти, просять прощення, обіцяють не забувати рідного краю. Люди, яких вибух на ЧАЕС позбавив рідної домівки, приходять до Музею пам’яті Поліського району Київської області вклонитись отчому дому. 

На згадку про давні події та до сторіччя із дня заснування організації українських скаутів «Пласт» розпочався марафон ювілейних заходів. 12 квітня в Івано-Франківську було відкрито перший у світі пам’ятник «Пластунам, що не зламали своїх присяг».   

На засіданні Громадської гуманітарної ради, яка відбулася під головуванням Віктора Януковича, розглядали одне питання, пов’язане із підготовкою та відзначенням у 2014 р. 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Тож до процесу обговорення долучилися представники інтелігенції, центральної і місцевої влади.
«Для нас головне, яким чином ми просуватимемо в світі та в Україні цю визначальну дату. Я підписав листи до керівництва ООН та ЮНЕСКО з проханням оголосити 2014 рік Міжнародним роком Тараса Шевченка», — задав тон виступу Президент.

Жительку Миколаєва Оксану Макар, згвалтовану та ледь живу, спецрейсом доставили до Донецького опікового центру Інституту невідкладної і відновної хірургії імені В. Гусака ще 16 березня. У цьому закладі вже напрацювали чималий досвід лікування, здавалося б, безнадійних пацієнтів: приміром, дуже часто ними ставали гірники після аварій у шахтах. А з огляду на солідний набір сучасного обладнання та препаратів з’явилися певні шанси й на порятунок пацієнтки, яку привезли сюди у вкрай важкому стані  

Цю дату буде відзначено низкою подій, географія яких перетне кордони України. У понеділок на будівлі Центру Леся Курбаса відбудеться урочисте відкриття меморіальної  дошки з бронзи. Дошка, яку виготовили на заводі «Південмаш» (автори — народний художник України Володимир Небоженко і майстер-ливарник Федір Майстренко), є точною копією дошки, встановленої на фасаді Віденського університету, де навчався режисер.  

Нарис про 87-річного вчителя, фольклориста з буковинської Путильщини, який півстоліття збирав казки, перекази і легенди з усієї України, записав і відредагував 8300 цих фольклорних перлин і видавав, в основному, за власний кошт, вийшов в «УК» невдовзі після того, як він пішов у небуття. Ця сумна звістка надійшла з карпатського села наступного дня після похорону. У різдвяні дні, коли відбувалося останнє в його житті інтерв’ю, він сказав: «Що мені з того, що про мене напишете, допоможіть реалізувати «Казки Галичини», щоб були кошти на наступне видання. Поспішаю. Сьогодні ось п’ю з вами чай, а завтра мене може не бути...».