Торпедування німецького суперлайнера «Вільгельм Густлов» радянським підводним човном «С-13» під командуванням Олександра Маринеска, визнане фахівцями «атакою століття». А в рідній країні героя упродовж десятиріч про це знали одиниці. На офіційному рівні живу легенду вважали ледь не «одеським босяком», котрий невідомо яким чином потрапив на флот. Натомість іноземні злостивці, навіть із держав колишньої антигітлерівської коаліції, сумнівалися, що «Вільгельм Густлов» був «законною військовою ціллю». Мовляв, корабель евакуйовував із Данціга (нинішнього Гданська) жінок, дітей, поранених, а тому торпедна атака такого судна — акт варварства… 

У перші роки окупації нацисти організували гетто в Пирятині й Полтаві, розстріляли практично всіх євреїв. До війни в Гадяцькому районі проживало близько 20 тисяч євреїв, а нині їх там 300. Але чи не найбільше знищено людей на території області в 1941–1942 роках у так званій Хорольській Ямі. В шести братських могилах у Хоролі покоїться прах майже 91 тисячі закатованих там радянських громадян: солдатів і офіцерів Червоної Армії, вчених, представників творчої інтелігенції.  

Попіл пам’яті — це не лише прах спалених нацистськими катами загиблих від їх рук майже 7 тисяч дітей, жінок та людей похилого віку. Їхні останки, знайдені у братських могилах  на городах, вулицях, обійстях корюківчани перепоховали у центрі міста. Попіл пам’яті — це й  скорбота, яка упродовж 70 років переслідує небагатьох уцілілих очевидців того велетенського за масштабами і безміром жорстокості злочину. Це й закладання капсули у фундамент меморіального Хреста та поминальна молитва. Це й іноді дуже гіркі запитання до сучасників, для багатьох з яких Велика Вітчизняна залишається білою плямою. 

Як відомо, за расистською теорією, яка стала наріжною у філософії нацизму, раси діляться на арійську і всі інші, другорядні, які згодом повинні бути стерті з лиця Землі. У цьому списку першими стояли євреї й цигани. Наприкінці минулого року в Берліні відкрито пам’ятник ромам, які стали жертвами геноциду у фашистській Німеччині. В Україні перший такий пам’ятний знак відкрито в селі Красненьке на  Миколаївщині. 

22 червня 1941-го Лідія Єгорівна, як і тисячі її однолітків, запам’ятала на все життя. Вчорашні школярі подорослішали за одну добу. Вже 23 червня 17-річна Ліда Рудська увійшла до штабу села Шевченкове з мобілізації.

— Ми з головою сільради об’їжджали на тачанці поля, — згадує Лідія Єгорівна. —  Радгосп великий, шість відділень, 47 тисяч гектарів, і земля добра, орна. Колосся пшениці налите, важке, роса на ньому під сонцем переливається, здається, ніби поле плаче. Важке було відчуття, гнітюче. Зібрати урожай неможливо, а залишати німцям не дозволено. Тому й поля спалювали, і худобу виводили якнайдалі. Усі намагалися діяти згідно із закликами: «Нічого не залишати ворогу!», «Хай земля палає під ногами!» 

Місто «повернулося» на кілька десятків років у минуле. Вулицями старого центру крокували учасники параду Перемоги так само, як у 1943 році солдати Червоної армії. Більшість із них були одягнені у військову форму, максимально наближену до форми солдатів того часу. Реконструкторів супроводжувала справжня раритетна бойова техніка: броньовик, гармата ЗІС-3. Приймав парад у числі керівників місцевої влади віце-прем’єр-міністр України Олександр Вілкул. На святковому концерті в рамках акції «Пошта Перемоги» гості з російського Ростова-на-Дону роздавали ветеранам копії газети «Червона Зірка» за 10 травня 1945 року, виданої  наступного дня після капітуляції німецької армії. 

З того часу, якстанній радянський солдат покинув Афганістан, минуло  24 роки. Виросло вже нове покоління, для якого та десятирічна  війна — лише історія з життя держави, якої вже немає на карті. Однак для  тих, хто пройшов через це пекло, вона не просто історія, а нестихаючий біль у серці за загиблими однополчанами, за тими, хто передчасно пішов або в кого не склалося життя вже після повернення додому. Ніхто не запитував цих хлопців, чи хочуть вони ризикувати своїм життям. Як і в молодого офіцера — десантника Миколи Пантелюка, який через три дні після одруження вже був у Кабулі. І саме з того, як він потрапив в Афганістан та якими були  перші враження, ми розпочали нашу розмову. 

Цим подіям за п’ять літ уже виповниться століття. Але вони живі в нашій пам’яті і продовжують турбувати розум і душу: в бою під с. Крути, що на Чернігівщині, за Українську Народну Республіку поклали життя молоді її сини, майже діти. Вони показали чудеса героїзму, успішно протистоявши переважаючим силам професійної ворожої армії. Тож чи можна назвати відступ українських військ поразкою? Про це йшлося на вечорі пам’яті героям Крут, який відбувся в Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського.  
Нині часто виникають запитання: чому стався бій, у якому основною ударною військовою силою стали курсанти військового училища імені Богдана Хмельницького і сотня студентів?

Сьогодні в столиці біля Національного меморіалу пам’яті жертв Голодомору, в усіх обласних центрах України та 32 країнах згадуватимуть тих, хто став жертвами нищівного голоду 1932—1933 років. Українці запалять свічки пам’яті у своїх вікнах. Приєднайтеся до загальнонаціональної акції! 

У суботу в столиці біля Національного меморіалу пам’яті жертв Голодомору, в усіх обласних центрах України та 32 країнах згадуватимуть тих, хто став жертвами нищівного голоду 1932—1933 років. Українці запалять свічки пам’яті у своїх вікнах. Приєднайтеся до загальнонаціональної акції! «Урядовий кур’єр» розпочинає цикл публікацій, присвячених пам’яті жертв Великого Голоду.