Протягом останнього місяця жовто-блакитна стрічка — незмінний аксесуар мого зовнішнього вигляду. Вірю, що навіть найменші іскри енергії від молитов та думок про Україну сотень тисяч українців, які в ці дні проживають на чужині, акумулюються і линуть на Батьківщину.
Середній палець від російських дипломатів
Гнів і гордість, радість і сум, страх і надія, розпач і піднесення — цими почуттями живуть і дихають сьогодні не лише Київ, Львів чи Суми, а й Чикаго, Рим, Мюнхен, Лісабон та інші міста світу, куди доля завела наших співвітчизників.
Ми з моїми земляками з французького Страсбурга почали минулий тиждень з акції протесту під Генеральним консульством РФ. І хоча дозволу поліції на мітинг ми не мали, діяти треба було негайно, тому все одно вирішили збиратися на пікет. Нас було чоловік п’ятдесят, мали кілька плакатів і прапори. Гасла скандували французькою, українською і російською: «Європа — в небезпеці! Ні війні в Україні! Путін, забирайся геть!»
У глибині душі в мене було переконання, що російські дипломати, котрі тим більше працюють у Страсбурзі — місті Європейського суду з прав людини та Ради Європи, поділяють наші гасла й усвідомлюють безумство рішень свого високого державного керівництва. Але на наші вигуки у вікні шикарного триповерхового особняка, в якому розташоване російське генконсульство, з’явилася постать і виразно показала нам середнього пальця. «Сподіваюся, це не сам генконсул», — похмуро пожартував біля мене Андрій, студент Страсбурзького університету з жовто-блакитним прапором на плечах. А після того, як ми заспівали гімн України, кована хвіртка особняка прочинилася, й огрядний чоловік із червоним обличчям гнівно вигукнув сакраментальне риторичне закляття, яке так вправно нав’язали своїй аудиторії брехливі російські ЗМІ: «Сколько вам заплатили?!». «Слава Україні! Путіну — ганьба!» — відповіло йому наше товариство.
На мітинг лише з дозволом
Ми вирішили збиратися біля російського генконсульства щодня, але у вівторок, щойно встигли розгорнути прапори, до нас під’їхала поліцейська машина. П’ятеро стражів порядку доволі різко пояснили, що ми не в Україні і не в Росії, і закони тут французькі, тож без дозволу комісаріату мітингувати ми права не маємо. «Слухайте, це не означає, що я не поділяю вашої позиції, — трохи стишивши голос, пояснив молодий сержант. — Просто закон один для всіх, а на вас учора вже скаржилися». І він хитнув головою у бік російського генконсульства.
Рівно через три дні наш страсбурзький Майдан отримав дозвіл на проведення маршу-протесту центром міста. І в п’ятницю біля будівлі Ради Європи зібралося вже понад сто чоловік. Грузинські друзі принесли плакати із зображенням профілів Путіна та Сталіна, а також російського ведмедя в овечій шкурі, з іклів якого капає кров. «Ми намалювали їх ще 2008-го, коли Росія напала на Абхазію, — розповіли вони. — На жаль, через шість років ці плакати не втратили своєї актуальності». Мої діти також гордо розгорнули свій саморобний плакат: «Кремлевские карлики! Украина не сдается!». Співробітниця Європейського суду Олена, яка два місяці тому народила дитину, прийшла на мітинг зі своїм крихітним синочком, який дрімав в обвішаному плакатами візочку.
Український гімн для генерала Клебера
Колона рушила по Алеї Європи. Попереду і позаду їхали поліцейські машини, які стримували рух транспорту, а також нас супроводжувало троє поліцейських на мотоциклах. Перша зупинка — Місія РФ при Раді Європи. Ми зупинилися біля її паркану, в якому кожне коване вістря вінчає невеличкий тризуб (цікаво, чи росіяни звертали увагу на цю промовисту іронічну деталь?). Проте на наші заклики: «Українці і росіяни — брати! Ні війні!» ніхто з дипломатів не з’явився. Російське генконсульство цього разу також зустріло нас щільно затуленими мовчазним вікнами. Голос і совість нашого Майдану Василь (до речі, соліст Мюнхенської опери), якому громада вже кілька разів доручала передати зібрані кошти на потреби Майдану київського, заспівує гімн. Його підхоплює сотня голосів. Далі наш шлях проходить повз відомий Страсбурзький собор до пам’ятника герою наполеонівських воєн генералові Клеберу, який народився й похований у Страсбурзі.
«Україна — це Європа! Зупиніть війну в Європі!» — наші вигуки голосно відлунюють у вузьких столітніх вуличках. Туристи зупиняються й фотографують нашу ходу. Дехто аплодує і вигукує підбадьорливі слова. Я дарую жовто-блакитні стрічки літній німецькій парі зі словами: «Підтримайте Україну!» Вони кивають мені і зав’язують стрічки собі на рукави.
Біля підніжжя пам’ятника славному французькому генералові ми ще раз виконуємо гімн, а президент Економічного форуму Франція — Україна в Ельзасі Іванна Піняк розповідає всім, хто зупинився біля нашого жовто-блакитного острівця, про ситуацію в Україні. «Героям слава! Путіну ганьба!», — понеслося над площею. Василь заспівує «Боже великий, єдиний, нам Україну храни», і мітинг завершується. Поліцейські тиснуть нам руки і роз’їжджаються.
А ми поспішаємо додому, щоб дізнатися останні новини з України, молячись за стійкість і мужність наших військових у Криму, за мудрість нового керівництва держави та за силу духу всіх українців «в Україні і не в Україні сущих».
Ми в Google+