Із 67-го Міжнародного Каннського кінофестивалю Мирослав Слабошпицький повернувся до Києва з трьома нагородами за свій перший повнометражний фільм «Плем’я» в конкурсі «Тиждень критики»: Гран-прі Nespresso, премію «Одкровення» та грант від фундації Gan. Тож «УК» було про що розпитувати митця, який прославив Україну на увесь світ.

— Пане Мирославе, оскільки сценарні сюжети фільмів нерідко супроводжуються й непередбаченими доекранними історіями, то кортить дізнатися, чи відбувалося щось цікаве і на зйомках стрічки «Плем’я»?

— Найцікавішим було те, що ми почали знімати «Плем’я» ще до непідписання угоди про євроінтеграцію, а закінчили — коли Путін уже окупував Крим. Тобто цей фільм народився під час революції.

Мали дуже багато репетицій, працювали іноді цілодобово і вже падали з ніг та одне одного ненавиділи. Але коли в нас щось виходило, це відчувала вся група, і наставав творчий екстаз.

У нас трапилася й анекдотична ситуація, проте не на зйомках. Другий блок стрічки — зимовий. А зима цього року видалася безсніжною. Ми чекали того снігу, його не було. Тож довелося купувати сніг фурами.

— Де ж це диво природи продається?

— Спочатку ми хотіли взяти напрокат апарати, які виготовляють штучний сніг. Але, на жаль, з’ясувалося, що ці апарати можуть працювати тільки при мінус п’яти градусах, а такої температури не було. І довелося збирати у Вишгороді цей сніг грейдерами. Його згрібали, завантажували ним КАМАЗи й привозили нам на майданчик, де швидко розкидали, щоб відзняти, доки не розтанув. Ми живемо не в Австралії, в нас досить суворі зими, і купувати сніг узимку — доволі кумедно…

— Були кадри, за якими шкодуєте, що вони не увійшли до фільму?

— Нас просили скоротити картину, тому що за першим монтажем вона тривала 2 години 30 хвилин, а її каннська версія, прокатна, розрахована на 2 години 10 хвилин. Та ми не викинули жодної сцени, все, що зняли, там є, а позбулися якихось несуттєвих речей.

— Як ви спілкувалися з глухонімими акторами — через сурдоперекладача?

— Безумовно, у нас були перекладачі, які доводили якісь наші побажання до відома акторів, а також стежили за тим, щоб вони не вдавалися до «відсебеньок», а всі діалоги передавали за сценарієм. У фільмі немає слів, які вимовляються вголос, у ньому спілкуються жестами, які не розтлумачуються субтитрами.

— І ви самі не помітили б жестових акторських імпровізацій?

— Це неможливо. Вивчити цю мову дуже складно, вона ближча до китайської чи японської, тому що це знаки, а кожен з них — символ, поняття: кішка, собака… Як ієрогліфи. Своєю абеткою глухі користуються, лише щоб повідомити, наприклад, назву якоїсь організації чи своє ім’я, прізвище.

— Як потрапила до вас на кастинг Яна Новікова з Гомеля?

— В Українського товариства глухих є певні квоти в навчальні заклади. В Київському державному коледжі естрадного та циркового мистецтв їхні молоді люди навчаються, щоб потім працювати в Театрі міміки і жесту «Райдуга» Культурного центру УТОГ. Яна мріє стати актрисою. Вона приїхала з Білорусі на кастинг в УТОГ, щоб отримати рекомендацію до вступу за цими квотами. Там я й помітив її шалену енергетику й запросив дівчину вже на наш кастинг. Вона потім приїжджала до нас з Гомеля багато разів, бо ми довго не могли визначитися з головною героїнею. Та врешті вирішили знімати саме Яну. А головного негативного героя у фільмі «Плем’я» зіграв хлопець, за фахом зубний технік.

— За якими ознаками ви впізнали в Яні головну героїню?

— Якось поступово. Вона схожа на неї. Якщо визначити це кількома словами, то на зйомках Яна абсолютно віддавалася фільму. Вона майже не їла, ходила в спортзал, щоб схуднути, дивилася фільми, щоб чогось навчитися. Дуже серйозно працювала над роллю.

— За каннськими чутками, які дійшли до нас, щоб побачити «Плем’я», люди стояли в черзі, а 200 з них не змогли потрапити на його перегляд…

— Все так і було, але, гадаю, ці глядачі прийшли на наступний сеанс, адже наш фільм показали там сім разів. Відгуки були дуже схвальні, у пресі — просто вражаючі. У Каннах є і спеціальний показ фестивалю — закритий, тільки для баєрів, тобто покупців кіно. «Плем’я» почали купувати в різні країни ще до того, як він отримав приз.

— Що з відгуків у пресі було особливим для вас і, може, несподіваним? Що запам’яталося із вражень про «Плем’я», які висловлювали вам глядачі віч-на-віч?

— Люди підходили, говорили, що фільм мусив бути в основному конкурсі, директори фестивалів запрошували до себе. Я переклав через Google інтерв’ю Шарля Тессона, керівника «Тижня критики», якомусь французькому радіо з приводу «Плем’я», і мене дуже вразило, що він дав чіткий аналіз фільму. Розповідав, що в ньому відбувається, хоча жодним чином не міг читати сценарій і ніхто йому про це не говорив, а фільм у нас без субтитрів і закадрового голосу. Нашим найголовнішим викликом було, щоб історія стрічки «Плем’я» стала зрозумілою людям. І це найважливіше: ми побачили, що глядачі її збагнули.

А найкращий відгук у пресі, який мені найбільше подобається, я знайшов недавно на одному із сайтів. Там написано про 10 найгучніших фільмів-скандалів на набережній Круазетт, які перераховані по роках за зворотним відліком. Перший — «Плем’я», тому що цього року, потім «Антихрист» Ларса фон Трієра, «Незворотність» Гаспара Ное, «Велике жрання» Марко Феррері… Це компанія, в якій побувати дуже приємно.

— Які фільми в дитинстві справили на вас дуже великий вплив?

— У моєму дитинстві, на жаль, був совок, доходило дуже небагато пристойних фільмів. Тому я переглянув усе, що можна було подивитися, причому й по десять разів, і навіть більше.

— Що саме переглядали по 10 разів?

— Усе із джентльменського набору, з раннього дитинства. Пам’ятаю «Смерть негідника» Жоржа Лотнера з Аленом Делоном, американський фільм «Три дні Кондора» Джозефа Тернера, який тоді прорвався в наш прокат. Потім був фільм Даміано Даміані «Я боюсь», на мій погляд, чудовий, і його ж «Зізнання комісара поліції прокурору республіки», «Слідство у справі громадянина поза усілякими підозрами» Еліо Петрі…

— Вам не набридало дивитися одне й те ж багаторазово, ви хотіли там у щось заглибитися? Чи чому?

— Та тому, що це взагалі найкраще, що може бути, нічого цікавішого за кіно в світі не існує. Я впевнений.

— Які стрічки вже потім були для вас своєрідним кінематографічним університетом?

— Їх неймовірна кількість. Я дивився інколи три-чотири фільми за день. З 1989 року, коли з’явилися відеосалони, ми знайомилися з фільмами, до того забороненими цензурою. Я подивився там «Ніч живих мерців» Джорджа Ромеро, «Рембо» Теда Котчеффа, вперше в житті побачив порнуху — це взагалі вражаюче, не те, що нині в комп’ютері. А перегляд порно був романтичною пригодою: складалися по 5 рублів, збиралися в якомусь підвалі…

— Можете назвати кінопорно своєрідним мистецтвом?

— На жаль, нині воно деградувало, але порнофільми 1970-х років, безумовно, були мистецтвом, це невід’ємна частина культури, й будь-який режисер мріє зняти порнофільм.

— Коли і як вирішили стати кінорежисером?

— Точно пам’ятаю, як це було. Я повертався з кінотеатру «Мир» на вулиці Козачій, його вже немає, треба було йти додому через такий темний провулок. Вже не згадаю, про що був дурний індійський фільм «Абдула», який тоді подивився, і не розумію, чому саме після нього мені спало на думку, що напевне я все-таки стану режисером. Це щось було ірраціональне…

— Скільки років тоді вам було?

— Вісім або десять чи одинадцять.

— О, то ви рано визначилися з професією…

— У мене ще був якийсь період, коли хотів стати біологом, але коли почалася біологія в школі, я зрозумів, що це нудно і не про тварин, яких я люблю, а про усілякі нуклеїнові кислоти тощо. Мав трійку з цього предмета. І охолов до цієї професії.

— Є тварини вдома?

— Я завжди тримав котів. Нині в мене є кішка в Петербурзі, вона там мешкає із моєю тещею.

— Ви і в Петербурзі потроху живете?

— Тепер ні, але жив там тривалий час, коли поїхав з України, бо тут нічого було робити.

— Що вас надихає на ідеї, які потім стають фільмами?

— Не знаю, як це відбувається, ідея може виникнути в будь-яку хвилину. Найкраще надихає можливість фінансування, коли розумієш, що є хоч примарний шанс з цього зробити фільм.

— А щось помічене просто на вулиці буває для вас підказкою?

— Абсолютно. Навіть у «Плем’ї» немало таких моментів, мені про них або розповідали, або це з кимось відбувалося, або я читав про такі випадки тощо. Але все воно із реального життя, проте є і фантазією, бо такі події не відбувалися в такому порядку і з такими людьми.

— Як впливає на вас успіх, чи він щось змінює у вашій творчості і як від нього не забронзовіти?

— Я про себе не знаю, чи я забронзовів, це тільки збоку видніше… А щодо змін… Успіх розширює рівень можливостей, щоб знімати наступну стрічку — матеріально, організаційно. Щодо цього є сленговий вираз — «підняти фільм»: саме ця історія зовсім не має стосунку до таланту, обдарованості. Хтось може це зробити, а хтось ні. Як з’ясувалося, я — можу.

Людмила ЯНОВСЬКА, «Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Мирослав СЛАБОШПИЦЬКИЙ. Народився 1974 року в Києві. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення за фахом режисер кіно і телебачення. Автор короткометражних фільмів «Жах», «Діагноз», «Глухота», які брали участь у конкурсних програмах міжнародних кінофестивалів, та «Ядерні відходи», що здобув «Срібного леопарда» на кінофестивалі в Локарно.

ПРЯМА МОВА

Станіслав ПРИТУЛА,
начальник управління державного регулювання
та реалізації кінопроектів Держкіно:

— Фільм «Плем’я» став переможцем серед проектів, які отримують державне фінансування. Наші експерти покладали великі сподівання на його успіх саме в естетського глядача, що він змусить українську й світову публіку дивитися на кіно як на мистецтво, а не просто як на товар.

Валентин ВАСЯНОВИЧ,
оператор-постановник і продюсер фільму «Плем’я»:

— Це трапилося в Каннах уперше, прецедентів ще не було, щоб один фільм отримав на «Тижні критики» три призи. Всі в журі одностайно сказали: ми одразу зрозуміли, що «Плем’я» на три голови вище за все інше. Це велике щастя для всієї команди, яка працювала над цією стрічкою.

Ерік ТОСАТТІ,
радник з питань співробітництва
та культури Посольства Франції в Україні:

— Майданчик Каннського кінофестивалю став тим місцем, де Україна вкотре змусила світ про себе говорити. Як це було, починаючи з минулої осені та закінчуючи подіями останніх днів.