Він увірвався в український театральний світ і трохи струсонув його своїм відвертим патріотизмом, молодою енергією та амбітністю. Очоливши провінційний театр, він не тільки зробив його помітним на мистецькій мапі країни, а й популярним серед глядачів та економічно успішним.  

Серед таких ранкових атрибутів сучасної людини, як кава, зубна щітка тощо, своє почесне місце займає і телевізійний пульт. Для когось це – рефлекс, для когось — усвідомлене бажання пересвідчитися, що в світі протягом ночі  не трапилося нічого екстраординарного, але ранок без телебачення нам уявити складно. З якою б швидкістю ми не бігали квартирою, як би затято не намагалися перевершити талант Юлія Цезаря, готуючи сніданок, перевіряючи портфель доньки і шукаючи потрібну краватку для чоловіка одночасно, краєм ока неодмінно позираємо в бік телевізора. А там, по той бік екрана, раді старатися!

Якось дві бабусі всерйоз засперечалися, коли почалася гроза і не стало світла: під час «Мама у законі» чи «Здрастуйте, я – ваша мама!», які йшли приблизно в однаковий час на різних каналах. Боюся, якби нині збереглася традиція вести літописи, то вони мали б приблизно такий вигляд:  

Що, на думку Людовика ХVІ, могло зруйнувати Бастилію? Уявіть: вистава… Сценічне дійство, якого боявся король і яким відкрив свій ювілейний 85-й сезон Чернігівський обласний академічний український музично-драматичний театр імені Т.Г. Шевченка: «Весілля Фігаро» П’єра Бомарше.  

Телебачення можна дивитися чи ні, любити чи критикувати, проте його колосальний вплив на аудиторію є беззаперечним.  

Чи талановитий одесит Микола Сєднєв? Не братимусь навіть міркувати на цю тему. Довірюся смакам експертів, які 2007 року номінували його роман «В околицях Мілени» на престижну літературну премію «Російський Букер». А ще далекого 1991-го дебютна стрічка кінорежисера Миколи Сєднєва «Прокинутися в Шанхаї» отримала Гран-прі на Міжнародному фестивалі для дітей та юнацтва у Харкові, а через рік здобула найвищий рейтинг з-поміж дитячих стрічок на кінофорумі «Інтерфест» у Москві.

Представляти Олексія Богдановича — для когось Миколу з «Украденого щастя» чи Ксанфа з «Езопа», а для когось і адвоката Льоню з серіалу «П’ять хвилин до метро» — практично немає потреби: навіть попри те, що в театр сьогодні ходять далеко не всі, народного артиста Богдановича, провідного актора Театру Франка знають не тільки в Києві чи Україні, а й, приміром, у Росії, де фільми за його участю доходять до глядачів швидше, аніж у нас.

Хто не був  в уманській «Софіївці» або принаймні не чув про цей шедевр  паркового мистецтва, який магнат Станіслав Фелікс (Щесний)  Потоцький подарував своїй Софії?! Вона була у нього третьою дружиною, а він у неї — другим чоловіком. Як відкупне він дав її першому чоловікові один з маєтків і великі гроші.  

 «Як шкода, що екран не притягує моїх слів  — так хочеться іноді щось сказати ведучим телепрограм!» — вигукнула якось моя тітонька. Цілком з нею згодна. І перше, про що хотілося б попросити телевізійників: не лякайте нас, якщо не можете порадити чогось конкретного. Який сенс знати те, що, приміром, виробники м’яса годують курей і худобу антибіотиками і їхній споживач, захворівши на пневмонію, матиме проблему з підбором ліків? Ми, стоячи перед прилавком, не можемо визначити, що було в кориті конкретної паці. Відмовитися від цих продуктів? Але без повноцінного харчування ще більше хвороб наживеш…

Коли міжнародний кінофестиваль (байдуже — художнього, документального чи анімаційного фільму) добігає  кінця, його учасники зазвичай, окрім власних, згадують і про амбіції країни, яку представляють. Та коли фестивальні перегляди завершено і винагороди роздано, вочевидь, про доцільність проведення (або ж участі) мусять замислитися країни-організатори (або ж країни-учасниці) кінофоруму.