Ще задовго до «Лавини», прем’єрної вистави Чернівецького академічного музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської за п’єсою Тунджера Джудженоглу, в усіх анонсах і прес-конференціях щодо інсценізації цієї філософської притчі здивувала «програмна» фраза постановників: «Ми прагнули показати породження страху в людській свідомості».
Хай би що там замислював турецький драматург у своїй знаменитій і, кажуть, нині дуже популярній на світових підмостках п’єсі, але режисер вистави — художній керівник Чернівецького театру заслужена артистка України Людмила Скрипка вирішила з її допомогою видобути з національної свідомості, як зі старої родинної шафи (і їй це цілком вдалося), головний «скелет» — страх перед державною владою, закрутивши довкола цього задавненого комплексу все сценічне дійство. 

Земна куля нині нагадує комунальну квартиру, де про будь-яку новину одразу дізнаються всі мешканці. Ми існуємо в єдиному інформаційному просторі і, подобається нам це чи ні, користуємося ресурсом новин, який надають нам сучасні технології. З одного боку, це позитивно, бо вже мало кому вдається сховатися за залізною завісою мовчання та приховування фактів. З другого — чи завжди ми усвідомлюємо, що за потоком об’єктивної, на перший погляд, інформації криється прагнення маніпулювати нашими емоціями і вчинками? За допомогою майже непомітних прийомів настрій тисяч людей можна раптово змінити з «плюса» на «мінус» і навпаки. За силою впливу на свідомість людини телебачення в багато разів перевершує інші засоби масової інформації.  

Нещодавно сходили з подругою на комедійну виставу в один із столичних театрів. Зал був переповнений. На порожню поки що сцену з цікавістю поглядали і завзяті театрали, для яких кожна нова постановка — неначе ковток свіжого повітря в задусі сірої буденності, і молодь. Причому кількість юнаків та дівчаток «середнього студентського віку», які зручно влаштовувалися в оксамитових кріслах, була такою значною, що ми з подругою щиро зраділи. «А кажуть, молодь зовсім не розвивається, — захоплено прошепотіла мені подруга, — що її цікавить тільки арт-хаус і сучасний живопис»…  

«Встати! Суд іде!»  Почувши ці слова, починаєш хвилюватися: яким  буде вирок? Мимоволі забуваєш, що все відбувається у знімальному павільйоні, а присутні в залі — учасники програми «Сімейний суд», яку вже кілька років з успіхом демонструють на телеканалі «Інтер».
Всі справи, які розглядаються на телесуді, стосуються сімейного права. Розподіл майна, розірвання шлюбу, опіка над дітьми, проблеми спадщини — ці правові колізії несуть корисну інформацію для глядача, що не володіє юридичними термінами і не знає своїх прав. 

Його творцем став Одеський електротехнічний інститут зв’язку,  який після повернення з евакуації розширив  свою діяльність. Зокрема, 1946 року тут  було започатковано  новий напрямок роботи — телебачення, створено відповідну кафедру. Саме її співробітники 1950 року запропонували дирекції закладу побудувати самотужки дослідно-експериментальний телецентр. Ініціатива була схвалена, а очолив розробки й будівництво  директор інституту І. П. Пишкін.  

На Шевченківські березини в Черкасах відбулася прем’єра другої частини поетичної тетралогії Богдана Стельмаха «Тарас». Презентують її традиційно в академічному обласному українському музично-драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка. Цього разу в ролі молодого Тараса глядачі побачили актора київського театру «Сузір’я» Євгена Нищука.
Широковідомий нині театральний проект розпочали торік із четвертої вистави «Тарас. Слава». Адже події на сцені розгортаються в зворотному хронологічному порядку. 

А й справді, іноді зовсім не знаєш, «як слово наше відгукнеться». Моє, приміром, отримало зовсім несподіваний поворот. 4 лютого ц. р. в нашій газеті надруковано матеріал «Жахіття на ніч», в якому йшлося про постійне «годування» нашого телеглядача новинами негативного змісту. Автор, шукаючи причини надміру негативу в телеефірі, послався на вираз Григорія Сковороди «недомисліє». Себто схилявся до думки, що продюсери телеканалів свідомо накопичують «оживляж», але зовсім не свідомі, чим це закінчується для громадян. Як «пристібна» версія було припущення про наявність у такій політиці телеканалів злого умислу.

Відомий герой одного з найдовших телевізійних серіалів розділив українську багатомільйонну глядацьку аудиторію навпіл. Точніше сказати, на дві частини, одна з яких (за деякими коментарями та свідченнями) значно більша за іншу.   А предмет суперечки - принциповіше не буває: симпатичний хлопець цей ваш доктор Хаус чи поганець, який плюнув у душу всього українства?

Щороку у вітчизняному телепросторі зростає кількість різноманітних програм. І кожне нове шоу намагається привернути ще більше уваги глядачів, підняти ще вище свій рейтинг. Способи для цього можуть бути найрізноманітнішими: чи то по-справжньому цікава ідея, сюжет програми, чи якомога більше абсурду, який режисери телешоу намагаються видати за оригінальну ідею.  

Майже тридцять років поспіль маленька ливарна фабрика в Чикаго отримує найважливіше замовлення з Лос-Анджелеса: відлити статуетки лицаря, встановленого на бобіну з кіноплівкою. Спершу розплавлену суміш олова та свинцю наливають у форму, затим — шліфування та гальванічне покриття. На кожну фігурку послідовно наносять шар міді, нікелю, срібла і зрештою 24-каратний шар золота. Та найбільша проблема — очі.