З Максимом Тимошенком ми зустрілися за тиждень після його призначення керівником академії. Як записано в наказі Міністерства культури України про його призначення, вибори на цю посаду не відбулися у зв’язку з відсутністю поданих заяв. Але мене як іноземця ці деталі не надто цікавили. Мені важливо було почути думку вченого про китайських студентів, які тут навчаються, а найголовніше — взяти інтерв’ю в сина самого Олега Тимошенка, про якого вже прочитав на меморіальній дошці на честь його 80-річчя на фасаді будинку цього закладу вищої освіти. Батько Максима Олеговича 22 роки був ректором Київської консерваторії імені П. І. Чайковського, нині Національної музичної академії. Її було засновано 1913 року, і до здобуття Україною незалежності вона була однією з трьох основних музичних шкіл Радянського Союзу. Досі має дуже високу репутацію в усьому світі. Із цим приміщенням, де батько пропрацював 50 років, у Максима Тимошенка пов’язане все дитинство.

Та моє інтерв’ю з ним розпочалося з трохи, мабуть, незручних запитань. 

Ми зустрілися в кав’ярні «На Станіславського», що доволі символічно. Пан Влад у творчості не переймається апробованими авторитетами, хоча, звісно, враховує світовий мистецький досвід, та ще більше — сучасний контекст естетики

«Мій край клекоче у пожарі, Чи ж можу буть байдужим я?..», «Бийте ворога скрізь, хай в крові своїй чорній потоне!», «Потворам тьми» чи «Де вся земля, неначе рана…» Ці поетичні рядки та окремі назви творів класика української літератури Володимира Сосюри написано в найважчі роки Другої світової. Та погодьтеся, вони дуже актуальні нині, коли палахкотить у пожежі підлої гібридної війни мала батьківщина поета Донбас і потерпає вся Україна.

Він видається не таким високим, як на своїх знаменитих відео. А от голос Вадима Дубовського пізнаєш відразу — попри те, що українська у виконанні оксамитового баритону звучить дещо інакше, ніж блатний російський прононс, характерний для його сатиричних пародій. І це найбільше, чому дивуєшся: академічний співак, і раптом — співучий далекобійник із Чикаго, що 2014 року буквально підірвав мережу своїми дошкульними пародіями, заспіваними на радянські мелодії. «Антифашистський марш», «Песня об уродине», «Рамзанка Дыров — ваш герой» — загалом понад три десятки сатир.

Національний академічний театр ім. Івана Франка відсвяткував красномовний ювілей — 250-й показ вистави «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка. Вона й нині надзвичайно популярна у глядачів і зайвий раз доводить: українська класика не втрачає актуальності й затребуваності. Протягом усіх 19 років у головній ролі народного оптиміста і винахідника один виконавець — народний артист Анатолій Гнатюк, для якого ця феєрична роль стала своєрідною акторською візитівкою і кульмінацією його майже 30-річного служіння в одному театрі — ім. І. Франка.

Авторитетний сучасний турецький драматург лауреат 17 літературних премій, дві з яких йому присуджено за межами Туреччини, — це про Тунджера Джюдженоглу. В Європі його називають турецьким Чеховим, якого турбує не тільки доля окремої людини або родини, а й людства загалом. Драматичні твори письменника перекладено багатьма мовами і поставлено в понад 40 країнах.

Цей матеріал готувала під своєрідним девізом: «Дивіться, хто прийшов!» Молодий український режисер Анна Козирицька не одразу себе знайшла, та врешті-решт досвід різних професій у її нинішній режисурі став просто безцінною складовою. І кожна її прем’єра — це новий привід відзначити глибину і власний почерк режисера. У 2017 році її позитивно наповнені вистави «Любов… на дотик» та «Місто щасливих людей» поповнили репертуар київського і херсонського театрів.

На культурно-мистецькому небосхилі України її зірка сяє по-особливому яскраво, неповторно. Бо кожен виступ, співачки, кожна пісня пройняті теплом і щирістю, темпераментом і експресією, безпосередністю й вишуканістю. Це ще раз підтвердив недавній виступ Катерини БУЖИНСЬКОЇ на сцені Сумського обласного академічного театру драми та музичної комедії імені М. Щепкіна з програмою «Королева натхнення».  

Фільмографія молодої акторки вже занотувала перший десяток ролей впродовж останніх чотирьох років. У кіносвіт дівчину привела, здається, сама доля, а відкрила її режисер Вікторія Трофименко, запросивши зіграти роль Ївги у фільмі «Брати. Остання сповідь». «УК» зустрівся з Веронікою ШОСТАК за горнятком чаю у кав’ярні. 

Коли переступаєш поріг мюнхенської квартири, де живе і працює українська поетеса, прозаїк і художниця Емма Андієвська, спершу виникає враження, що потрапляєш у тісні відсіки підводного човна. Тут оточує нагромадження всього найнеобхіднішого. У цьому разі це те, що потрібне творчій господині помешкання: сила-силенна книжок багатьма мовами, рукописів, тек із документами й світлинами, а ще картини, картини, картини…