Уродженець Івано-Франківщини, нині громадянин Великобританії Володимир Луців переміг на Євробаченні понад півстоліття тому.
Щоправда, 1961 року міжнародний конкурс виконавців естрадної пісні, наступником якого і стало Євробачення, називався «За чашу Європи». А здобув перемогу Тіно Вальді (сценічний псевдонім співака), яка принесла йому світову славу, в бельгійському місті Ноклезіт. З 82-річним співаком, музикантом, громадським діячем ведемо мову про його непросте життя. 

Як виявити зв’язок між поколіннями, а особливо акторськими? Дружба його увиразнює чи унеможливлює? Акторська доля народного артиста України Ярослава Гаврилюка засвідчує, що дружба старших товаришів часом спроможна стати тим взірцем і світочем, котрий допомагає молодшим торувати свої стежки, причому і в мистецтві, й у житті. Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Костянтин Степанков… Вони були авторитетами для студентів 1970-х, які мріяли працювати в кіно, служити в театрі.  

На престижних змаганнях World Dance Championship IDF-2011 у  містечку Кастільончелло (Італія), учасниками яких були понад три тисячі професійних танцюристів різних вікових категорій із 26 країн світу, титул чемпіонки світу зі східних танців здобула українка Катерина Вельменко. Авторитетні хореографи в журі, знані у світі як провідні експерти з різних напрямків і стилів, були одностайними: запоріжанка Катерина стала кращою у сольному виконанні танку в стилі Aspany Raks.

Важко повірити, але своє перше прослуховування в Італії молода співачка з Каталонії… не пройшла! Сьогодні Монтсеррат Кабальє відома і шанована у всьому світі за своє неповторне бельканто. Примадонна майстерно поєднує музику з емоційною і драматичною енергією, що виходить за межі колоратури. А її техніку виконання музичні критики одноголосно вважають бездоганною.

Перший міжнародний успіх прийшов до Монтсеррат Кабальє в 1965 році. Їй запропонували терміново вивчити головну роль в опері «Лукреція Борджіа» Доніцетті, щоб заспівати її в американському Карнегі-Холі. Цей виступ захопив нью-йоркську аудиторію, викликавши двадцятихвилинні овації. 

Найстаріший Дід Мороз країни — Євген Плаксін — проживає в Харкові. Ось уже майже 60 років одягає свій червоний кожух та шапку і стає символом влади над хуртовинами. За помахом його посоха, який переливається різнокольоровими каменями, запалюються і гаснуть вогні на головній ялинці Слобожанщини, грають музики, виходять артисти і розпочинаються новорічні дійства.

Щойно чую ім’я Ніни Матвієнко, як у пам’яті враз зринає мелодійне «Ой, летіли дикі гуси — ой, летіли дикі гуси через ліс…» — і настрій стає таким же мелодійно-мінорним. І хоч ця пісня давно стала візитівкою співачки, у її репертуарі — десятки не менш відомих і популярних не тільки в Україні, а й за кордоном творів. Причому хоч дуже часто вони мають конкретних авторів, ці пісні давно стали народними — бо люди їх визнали серцем і душею, а не завдяки різноманітним хитрощам сучасного шоу-бізнесу.

Богдан Струтинський очолив Київський театр оперети 7 років тому, коли той був у повному занепаді. Молодому керівникові тоді виповнилося всього 33, але цей вік, здається, тільки додавав запалу, бо нині театр — один з найпопулярніших у столиці: вистави постійно збирають аншлаги. Сьогодні Богдан Струтинський — гість «Урядового кур’єра». 

Не обов’язково додавати, що Ігор Поклад, який сьогодні зустрічає сімдесятиріччя, визначний український композитор. Бо вже на його прізвище, мов на пароль, мозок одразу реагує співом: «Тече вода…» — «Ой, летіли дикі гуси!» — «Скрипка грає…»  

Бронзові риби з людськими обличчями, слонороги та пташки, схожі на дракончиків… Де мешкають усі ці дивні істоти, спитаєте ви? У бестіарії скульптора Олега Пінчука, котрий в цих образах передає насамперед нас, людей — різноликих, емоційних та несподіваних. А ми, дивлячись на ці скульптури, замислюємось та шукаємо вічних відповідей про те, як влаштований цей світ і хто ми в ньому. 

Ще не стерлися з пам’яті  часи, коли молоді мами і тата ростили своїх чад за порадами відомого американського педіатра  Бенджаміна Спока. За його культову книжку «Дитина і догляд за нею» радо викладали кругленьку суму, адже видання треба було ще «дістати».