Торік серед українських брендів етноодягу помітною була поява проекту «Зерно», ініціатором створення та ідеологом якого є Христина Патик. Наше перше знайомство з пані Христиною відбулося на одному з етнофестивалів. Тоді нашу увагу привернула її енергійність, українське автентичне вбрання і новий бренд одягу «для людей, що прагнуть пізнати свою суть і проростити своє Зерно». 

За час свого відносно короткого існування проект набирає обертів, випускаючи сучасний одяг з акцентом на українському етно, одяг виключно з натуральних тканин, оздоблений народними техніками вишивки та вибійки. «Ми майже все стилізуємо, бо не ставимо собі за мету відтворити конкретну техніку чи візерунок. Сучасний етноодяг має бути не театральним, а ужитковим, зручним. Я у своєму одязі ходжу майже щодня, навіть у джинсах стало якось некомфортно», — поділилася Христина Патик. А ще спеціально для «УК» розповіла про масштабні плани «Зерна», екологічну «природу» бізнесу, актуальність етноодягу й те, як стильно й етнічно вдягнутися взимку. 

Театр — одне з місць, де повною мірою серце відкривається прекрасному. А якщо це прекрасне — ще й щось нове, то, безумовно, воно збагачує. Так, уже у січні нового року Національна опера України представить глядачам прем’єру балету за мотивами казки «Снігова королева» Ганса Крістіана Андерсена. Це спроба показати історію для всіх поколінь глядачів: від найменших до найстарших. Про театр, експерименти у виставах та про життя поза ним «УК» поспілкувався з художнім керівником балету Національної опери України Аніко РЕХВІАШВІЛІ. 

У вересні вибаглива лондонська публіка стала свідком великого творчого проекту «Культура України сьогодні», в межах якого вперше у столиці Великобританії показано вистави Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. Гастролі театру планували на тиждень, та лондонська організаційна сторона, переглянувши вистави, попросила продовжити їх ще на стільки само.

«Вистава, яку неможливо забути», «актори в українській класиці перевершили всі очікування», «пронизлива історія, витончено передана зірковим акторським складом», «що більше дізнаватимемося про українську культуру, то більше в нас шансів зрозуміти корінь проблем цієї неспокійної, але відважної юної демократії», — так відгукнулася незалежна лондонська критика на виступи київських митців. Подробиці цього проекту і нинішнього життя театру ми дізналися від генерального директора — художнього керівника театру Михайла РЕЗНІКОВИЧА. 

Поезію шанованого ювіляра, до  якого днями  прийшов вісімдесятий день народження, Олесь Гончар колись означив лаконічно, обсягово і влучно: «Твори Бориса Олійника вже витримали суворий іспит часом, і вони, без сумніву, принесуть читачеві радість активного співпереживання. Перед нами поет мислячий, гострий, глибокий, чия творчість нині стає поряд з тими художніми цінностями, що їх подарували своєму народові найталановитіші співці України».

А  щемні відгуки про його вірші сльозинками збігають по лицях стількох жінок  щоразу, коли долинають із репродуктора в усі куточки України пісні про Матір на його слова — планетарні й водночас немов про кожну з них особисто. Не всі вони знають ім’я автора і те, що рецензії їхніх сердець збігаються з високою оцінкою комітету з Шевченківської премії, якою Бориса Олійника нагороджено 1983 року за поетичну збірку саме материнської тематики — «Сива ластівка». 

Українська поетеса Надія Галковська називає себе екстравертом. І це відповідає дійсності: вона контактна, рухлива, приязна. Втім, завважує, що при цьому має особисту територію, куди допускає небагатьох людей. Це, приміром, її маленька затишна квартирка, яка зберігає старовинні родові речі і нагадує музейну кімнату. Та для читачів «УК» мисткиня зробила виняток, запросивши кореспондента до своєї надзвичайно колоритної оселі, й охоче відповіла на запитання. Перше з них, звісно, прогнозоване — про всім відому й улюблену українцями пісню «Козачка», яку написала з композитором Миколою Збарацьким. 

У її художній майстерні майже все так, як і належить творчій особистості. Начебто є трохи хаотичності, але за нею відчувається строгість і порядок у розташуванні того, що має бути під рукою, — фарб, пензлів, заготовок. Господиня помешкання — зовсім юна дівчина: тендітна, невисока, з незмінною вогкою ганчіркою в руці, у фартушку, дрібно «оздобленому»  фарбами… Поглянеш — ніколи не скажеш, що її картини вже здобули широку популярність серед шанувальників мистецтва, а їхня авторка — з когорти талановитих і перспективних. До того ж одна з наймолодших членів Національної спілки художників України, а в Сумській організації — наймолодша. Та варто заговорити про мистецтво, особливості натхнення, історію живопису — заслухаєшся. Дарія ПРОХОРЧУК відповіла на запитання «УК». 

Військова та патріотична діяльність легіону Українських Січових Стрільців (УСС), етнополітика української влади доби національно-визвольних змагань 1917—1921 років, Голодомор 1932—1933 років стали основою наукових досліджень і праць знаного історика, професора Тернопільського національного економічного університету Миколи Лазаровича. Його серце, певна річ, активно відгукнулося на заклик Революції гідності. Нині російський агресор разом зі своїми найманцями-терористами українську землю закривавив війною. Пан Микола не міг не піти, кажучи словами поетеси, «на Донбас — боронити історію, щоб манкурта козак поборов». Пішов, звісно, добровольцем. Наш кореспондент поспілкувався з Миколою ЛАЗАРОВИЧЕМ про найважливіше, найпам’ятніше, найдушевніше, найбажаніше в його долі, як, зрештою, й усієї України. 

Оксана Чепелик у своїй творчості уособлює критично налаштованого соціального митця. Вона пройшла шлях від провокаційного відео до художнього і документального кіно, від арт-моди до інсталяції та перформенсу. Сам Пако Рабанн відзначив авангардизм її моделей, начебто зітканих з ефіру, на ризькій «Асамблеї неприборканої моди — 94». П’єр Карден запросив її з виставкою до Франції. Метр світової моди відзначив: «Образи паризької виставки Оксани Чепелик є тим простором, тим культурним перехрестям Схід—Захід, де взаємодіють жанри, стилі, бачення. Це прояв сучасної геоестетики». Ми говоримо з Оксаною про її багатогранну творчість та її бачення сьогодення. 

На його затишному подвір’ї, що на вулиці Морській, усе нагадує про море. Поблизу гаража із зображеним на воротях підводним човном справно несе вахту пес Мічман. Мишей, якщо такі сюди внадяться, вміло бере на абордаж кіт Пірат. А робочий кабінет господаря, само собою, нагадує корабельну рубку: на стінах бувалий у бувальцях прапор ВМФ, різноманітні карти, навігаційні прилади, а ще розкішна бібліотека, в якій багато морських довідників та художніх творів на цю тематику. З вікна другого поверху навіть без потужного морського бінокля добре видно море. А звідти — з боку гарячого Широкиного — чути вибухи, що періодично накочуються на принишклий берег, немов хвилі. Із ситуації, в якій опинилися жителі приморських населених пунктів Приазов’я, і розпочалася розмова з капітаном 1-го рангу колишнім флагманським штурманом-підводником Євгеном БАЛЕМ. 

У 2010 році київський театральний світ зазнав культурного шоку від оперної вистави в Муніципальному театрі опери і балету для дітей та юнацтва. Французька опера з дивакуватою назвою «Перси Тіресія» і сюрреалістичним змістом перевернула всі наші уявлення про оперний жанр, який, на жаль, в Україні ще з нафталінним присмаком. Театральна премія «Київська Пектораль» одразу назвала її своїм безперечним лауреатом. Натхненником і режисером цього неймовірного дійства виявився тоді 28-річний Дмитро Тодорюк. Ще більшим здивуванням стало те, що він один із трьох учасників дуже популярного в Україні естрадного тріо «Авіатор».

Про Дмитра говорять: сонячний, мудрий, креативний. Він встиг здобути дві академічні консерваторські освіти: вокальну і режисерську. А якщо врахувати, що ще й виявив себе як кіноактор, поет, композитор, бард і перекладач, то до його характеристик можна додати і визначення «людина-оркестр».