У Чернігівському обласному художньому музеї імені Григорія Галагана зберігається майже 9 тисяч творів образотворчого й декоративно-ужиткового мистецтва XVI—ХХІ століть. В основі його — унікальна колекція Галаганів, яка зачаровує творами західноєвропейського і вітчизняного мистецтва XVII—XIX століть, портретами представників дев’яти поколінь цього роду та їхніх відомих родичів — Розумовських, Дараганів, Маркевичів, Ламсдорфів, народними картинами, зокрема славнозвісними козаками Мамаями. У його директора Ірини РАЛЬЧЕНКО розпитую, як музей став одним із найбільших в області осередків культури. 

Видатний український археолог — цих слів достатньо, щоб представити Ірину Ковальову, чиє ім’я внесено в різні енциклопедії. Щоб розповісти про цікаву людину і науковця, одного інтерв’ю замало. Можливо, навіть книжки, зокрема тієї, яку Ірина Федорівна написала про себе сама: «Життя, проведене в могилі: сповідь археолога». А поки що до уваги читачів «УК» розмова з професором Іриною КОВАЛЬОВОЮ про минуле і сучасне. 

Заслуг у викладача фізики Чернівецького ліцею №1 Пауля ПШЕНІЧКИ не злічити. За суперпрофесіоналізм його удостоєно не тільки звання заслуженого вчителя України, він став Соросівським учителем і Учителем світу після перемоги у міжнародному конкурсі вчителів Intel ISEF у Портленді (США). Наша розмова з людиною, яка не тільки заходить у клас до українських учнів, а й читає лекції й проводить майстер-класи в університетах і школах світу. 

Вона не дає розлогих інтерв’ю. Їду за нею в Глухів, домовляюсь, і після більш ніж двогодинного виступу та зникнення черги за автографами ми присіли за лаштунками біля купи квітів і подарунків. 

Під час однієї з попередніх моїх публікацій про сімейний квартет бандуристів Яницьких в «УК» 20 років тому написав: «Якось нас запросила у свою програму ведуча українського радіомовлення Емма Бабчук, — розповідає голова родини Йосип Кузьмович. — Скільки теплих слів і похвал пролунало тоді на нашу адресу — передача йшла у прямий ефір. Цікаво, що телефонували радіослухачі з Донецька, Луганська, Миколаєва, Херсона, Маріуполя, Криму. Вони просили частіше проводити такі презентації української пісенної творчості. На жаль, хай не ображаються керівники радіо і телебачення, за штучним блиском і вереском напівголих зірок близького і далекого зарубіжжя наше скромне національне мистецтво ледь пробивається на світ». 

Слухаючи його спогади про дитинство чи юність, мимоволі ловиш себе на думці, що йдеться про сюжет для захопливої повісті чи роману. Бо здавна вважають: справжній письменник все життя пише одну-єдину книжку. Саме так складається творчість мого співрозмовника, який, попри поважний вік і багато виданих книжок поезії й прози, щодня (точніше, щоночі) працює над новими творами. Вони переважно про наше сьогодення, яке знову випробовує автора на міць: підла війна вже вдруге виштовхала його з Донбасу. Вперше це сталося у 1942-му, коли малим потрапив до концтабору, вдруге — 2014-го, коли на порозі 80-річчя змушений був залишати рідне Єнакієве. З цього й почалася наша розмова із земляком, старшим колегою по творчості та по нещастю (ми, як і тисячі жителів Донбасу, нині безхатченки) Володимиром КАЛИНИЧЕНКОМ. 

Зазвичай театр бачимо через акторів і режисерів. Наш сьогоднішній гість знає про театр, без перебільшення, все. Бо пройшов різні його сходинки — від актора до директора.

Михайло ЗАХАРЕВИЧ, генеральний директор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, — в українському театральному просторі людина авторитетна. Недаремно багато років очолює Асоціацію директорів театрів. А коли вийшла його ∂рунтовна монографія «Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка — динаміка соціокультурних перетворень», то його визнали істориком театру. 

Того дня в Сумському обласному академічному театрі драми та музичної комедії імені М. Щепкіна був аншлаг. Улюблених співаків з Білорусі Ядвігу Поплавську й Олександра Тихановича вітали численні шанувальники їхнього пісенного таланту. Після концерту співаки залюбки погодилися на розмову. Тоді й гадки не було, що це інтерв’ю для Олександра Тихановича стане одним з останніх. 

Унікальний бандурист, дослідник і популяризатор кобзарства в світі, композитор, диригент. Це — про Віктора Мішалова, який народився в Австралії. Другою рідною країною йому стала Канада. Але все життя він нерозривно пов’язаний з Україною, звідки коріння його роду. Єство цього музиканта й науковця назавжди заполонила бандура. 

Розквіт творчої діяльності Володимира Рунчака припадає на наш час. Він лауреат багатьох міжнародних композиторських конкурсів, творить музику для симфонічного й камерного оркестрів, малих ансамблів, хорів і солістів, має велику диригентську практику. Не менш плідна його організаторська діяльність із проведення міжнародних і всеукраїнських фестивалів, традиційних багаторічних концертів у багатьох музичних центрах країни та за кордоном. Сьогодні митець — гість «УК».