Важко тепер уявити зимову пору без Дня святого Валентина, хоч воно й не позначене в календарі. Ось у Львові усі місця у багатьох кав’ярнях та кафе були зарезервовані за кілька тижнів до 14 лютого, заздалегідь «розлетілися» й квитки на дискотеки.
Та серед молоді далеко не всі замислюються над сутністю свята, небагато знають і про самого святого Валентина, який жив у ІІІ столітті нашої ери. Тоді легіонерам забороняли одружуватися, і суспільство потопало у масовій розпусті. 

Чудовий розкішний парк, прикрашений скульптурами минулих століть, водоспади, острівці, з’єднані кам’яними мостами, — такий неповторний мальовничий пейзаж відкривається з високої, увінчаної дзвоном, вежі відремонтованого і реставрованого замку-фортеці. Саме така унікальна споруда рідкісна — зведена на природному фундаменті у вигляді гранітної скелі, що на кілька кілометрів глибоко під землею і з усіх боків омивається річковими водами.

Цей храм (колишній костел Ордену єзуїтів) у центрі Львова — пам’ятка архітектури національного значення і разом з іншими об’єктами Львівського історико-архітектурного заповідника понад десять років тому внесений до Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО.
Йому пощастило більше, ніж іншим духовним святиням Галичини: понад 60 років у ньому було книгосховище Національної бібліотеки імені В. Стефаника НАН  України. 

 «Ходить Ілля на Василя, несе пугу житяную, куди махне — жито росте…» — починають співати ще вдосвіта хлопці-посівальники, заходячи до осель та засіваючи їх зерном. Засівання — характерна прикмета новорічного свята. Робити це мали право тільки підлітки або маленькі хлопчики. Цікаво, що в українській традиції існує звичай «першого полазника» —  хлопця, котрий першим переступив поріг оселі в Новий рік, що вважалося щасливою прикметою. Пов’язано це з тим, що саме чоловіче начало (така традиція існує не лише  в українській, а й в більшості древніх культур) уособлює в собі все, що стосується духовної сфери. 

У Липівці на Рогатинщині забави на Василія — апогей зимових свят. Ходить у цей день найставніший у селі чоловік у кожусі, підв’язаний крайкою, з Вифлеємською зіркою в руці та вінком-«грегорем» навпоперек.  Поруч — колядники: поважні чоловіки й жінки в чорних кожушках, шалянових хустках та спідницях. 

«Це одна з найдавніших — створена Станіславом-граматиком у 1401 році — авторських книг», — сказала мені головний зберігач фондів Закарпатського краєзнавчого музею Тетяна Шевніна. Тож не дивно, що писемна пам’ятка серйозно пошкоджена часом: літери розпливлись у плямах. Більш-менш добре збереглися заголовки, зроблені червоною фарбою. Повністю прочитати всі збережені сторінки книжки можна лише під інфрачервоним світлом. Палітурка Королівського Євангелія, яка колись несла на собі всю пишноту подібних книг, має жалюгідний вигляд. Коштовних оздоб на ній не збереглося.  

Цю будівлю у Зборові на Тернопіллі спорудили у райцентрі за останні 20 років. Виросла вона на місці колишньої старої пральні. Тепер на цьому подвір’ї теж дбають про чистоту, але передовсім духовну, моральну, християнську. Тут — жіночий монастир.  

«У біднім вертепі, в яслах на сіні воплотився Владика, Цар світу», — нагадує давня українська колядка про місце народження Ісуса Христа. Вифлеємську подію українці зуміли передати, відтворити чи перенести на власний грунт не лише через спів, а й через театралізоване дійство і навіть творення макета стаєнки.   
Нині у кожній церкві Тернопілля, крім прибраних ялинок, обов’язково виставляють шопку — своєрідний макет вифлеємської стаєнки. Вона також з’являється на центральних майданах чи вулицях міст. Її можна купити в сувенірних крамницях, тож багато хто знаходить для неї місце і у власному помешканні.

  Усе трудове життя тернополянин Зіновій Ничик присвятив поліграфії. Навіть не гадав, що, вийшовши на пенсію, активно візьметься за оздоблення ікон. До цього, каже, надихнув його сон, а чи марево, що побачив у реанімаційній палаті одного зі столичних лікувальних закладів. Сюди його привезли після складної операції на серці. Виходячи з анестезії, він чомусь побачив образ Зарваницької Божої Матері, прикрашений бісером. Дав собі слово: якщо житиме, мусить відтворити й собі таку ікону. Так і вчинив.

Знаємо, що єпископ Міри Миколай у IV ст. успадкований маєток використав на допомогу бідним, а отже, на справу християнської любові. Його назвали згодом Чудотворцем. А 19 грудня церква східного обряду відзначає день цього святого. Вже давно на Тернопіллі свято Миколая вийшло із суто релігійного призначення й стало воістину всенародним. Воно — особливе, хвилююче, радісне. І не лише для малечі, а й для дорослих. Бо хто ж відмовиться від подарунка, від світлої казки! У Бучацькому районі ім’я св. Миколая відлунює і в назві села. Тож гайда — у Миколаївку.