Інформаційного позитиву останнім часом бракує, і на його необхідності даремно наголошувати. Тим паче, якщо гарні справи пов’язані з утвердженням чогось українського: мови, літератури, культури. Тому фестиваль «Запорізька книжкова толока», який відбувся наприкінці жовтня, надзвичайно потрібний і доречний. 

Найгіршим із рабств прем’єр-міністр царської Росії Петро Столипін називав бідність. І мав на те підстави. За приклад візьмімо сферу праці. Можна скільки завгодно дорікати найманим працівникам за те, що вони не вимагають від працедавців офіційного оформлення, погоджуються на важкі й небезпечні умови праці, копійчані зарплати, які часто затримують, роботу у вихідні, неоплачувані понаднормові години тощо. А спробуй тут вимагати, якщо за воротами — натовп людей, які ті самі умови, що тебе не задовольняють, вважають за щастя, бо й того не мають. Скажи слово всупереч волі хазяїна — і завтра вже ти за воротами, а хтось із-за воріт — на твоєму місці! А проект майбутнього Трудового кодексу має ще й юридично закріпити таке становище, яке об’єктивно вже склалося. 

Життя жорстке, однак навчилося жартувати. Іронічні обставини закликають наших співвітчизників у День української писемності та мови вшановувати й пам’ять преподобного Нестора Літописця. Адже саме він започаткував писемну українську мову. 

У кожній країні нагороди мають специфіку, але їхнє призначення завжди й скрізь однакове: відзначити за трудові чи бойові заслуги перед державою. Після проголошення незалежності України нагородна справа отримала поштовх. Ледь не кожна облдержадміністрація чи органи місцевого самоврядування заснували власні відзнаки за розвиток регіону. У цій царині, так би мовити, розгорнули діяльність виші, громадські організації й політичні об’єднання. Гадаю, це має виправдання. Адже засвідчує необхідність координації й регулювання цих процесів, їх класифікації за рівнями державної реєстрації та відповідної матеріальної й моральної підтримки. 

На жаль, канули в Лету часи, коли майже кожен хлопчик мріяв стати льотчиком чи космонавтом. Нині в молоді інші пріоритети. Але ентузіазм і романтизм кількох поколінь, закоханих в авіацію, забезпечив її стрімкий розвиток у нашій країні. Ми піднімали в небо літаки, встановлювали світові рекорди, дивували людство досягненнями в літакобудуванні. Повітряний простір підкорювався таланту тих, хто створює літак на землі, й відвазі тих, хто його піднімає у небо. 

Рік тому «невстановлені особи» незаконно спиляли у буковинських горах 57 буків. Не маленьких, але не таких уже й великих: згідно з актом обстеження, від тридцяти сантиметрів до півметра в діаметрі. 

Восени, щойно надворі починало сутеніти, а в одному з хатніх віконець спалахувало світло, він відразу підходив ближче до дверей. Знав: зараз на порозі з’явиться його господиня й неголосно гукне: «Мишку, Мишку, ти тут? Заходь уже!» А він спритно шмигне у трохи прочинені двері повз бабу Марину, яка обов’язково скаже йому вслід: «Та легше, бо мене з ніг зіб’єш! Ну справжній тобі ведмідь».

І знову холоди прийшли на Чоколівку (мікрорайон у Солом’янському районі столиці) якось раптово, неочікувано і без попередження. Хоч опалювальний сезон офіційно розпочався в Києві ще 16 жовтня, в нас він не стартував і досі. І це в час, коли вночі температура повітря вже сягає мінусових позначок, а вдень, попереджаючи, що зима на порозі, кілька разів ішов сніг. У моєму й сусідніх будинках ні гарячої води, ні тепла. 

Про пенсійну реформу тепер говорять усі й скрізь більше, ніж про погоду. Вона об’єднала людей різних політичних уподобань, віку і статусу. Як не сам пенсіонер дискутує на зупинці громадського транспорту, то його діти. Більшість розчарована. Мовляв, з великої хмари малий гривневий дощ. Майже кожному надійшов персональний лист-пояснення, який більшості у формулах не зрозумілий. Та зрозуміло всім: маєте і не докучайте, не вистоюйте до непритомності у відділеннях Пенсійного фонду, щоб полегшити душу. 

«Мамусю, так шкода, що у твоєму дитинстві не було гаджетів!» — щиро переймається моїм немобільним минулим п’ятирічна донечка. І з ходу дивується: «А як же діти тоді жили?» — «Давай-но розповім», — усміхаюсь, вкладаючи малечу спати. Відтоді моя дитина й чути не хоче жодних казок: лишень головою до подушки — одразу просить: розкажи про дитинство! І додає: нову серію! Ось так навдивовижу швидко й невимушено виник наш цікавий серіал про… дитинство без просунутих технологій.