У сумнозвісному брекзиті, який визначив подальшу долю Великої Британії, прибічники виходу з ЄС перемогли з різницею 1,3 мільйона голосів. Перевага становить лише 3,8%, якщо враховувати тільки тих, хто взяв участь у референдумі, і 2,7% всіх, хто має право голосу.

Жодна людина не скаже, що їй подобається зневажливе ставлення. І при цьому, на жаль, не кожен із нас у доросле життя із власного вже свідомого дитинства переносить одну з перших настанов дорослих: стався до навколишніх так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. Хоч у школі вчителі, покликані сіяти добре й розумне, раз у раз наголошують на цьому, щоб закріпити відповідну істину в головах учнів, у деяких цей пазл так не і складається

В одному з райцентрів на місці штахетника, який раніше відмежовував двір присадибної ділянки від вулиці, виріс цегляний мур. Гарний, але метрів шість заввишки. Новий власник ділянки, зводячи його, знехтував будівельними нормами, та чи сховався від людей за високим муром? Звісно, ні. Місцеві добре знають, як він ставиться до них, як заробив капітал

Старша донька повернулася зі школи без настрою і з порога заявила, що у її купленому кілька тижнів тому чобітку поламався замок. Дістали мене ці ремонти взуття. Позавчора у меншенької на чобітку поміняли підошву, що протерлася. Мабуть, виробники спеціально виготовляють дитяче взуття з не­якісних матеріалів. Мені дуже не хочеться їхати на центральний ринок, де розташована майстерня з ремонту взуття, витрачати час і гроші, але доводиться, бо «в чому ж я завтра піду до школи?»

З дитинства патологічно боюся собак. І нічого не можу з цим удіяти, хоч частенько читаю рекомендації, як із ними примиритися, якщо раптом доведеться. А таких раптом що далі, то більше чи не на кожному кроці

Про реконструкцію столичного Шулявського мосту, яка після довгих затягувань врешті кілька тижнів тому таки розпочалася, не писав і не дискутував у соцмережах, напевно, лише найледачіший киянин. Адже хоч би як далеко людина жила від будівлі, яка, за словами нашого міського голови, «дуже втомилася», перекриття звичного проїзду транспорту на Шулявці відобразилося майже на кожному: заторів особливо в годину пік значно побільшало

Днями багатьох харківських клієнтів ПриватБанку охопила паніка. Друзі, знайомі, родичі через сарафанне радіо, комунікаційним засобом якого слугував переважно мобільний зв’язок, повідомляли одне одного про зникнення з їхніх банківських карток грошей. Кілька таких дзвінків отримав і я, тож хоч на кредитці було кілька тисяч лише кредитних коштів, а пенсійна картка порожня, вирішив перестрахуватися і як власник Gold-карти зателефонував персональному банкіру. 

Що Україна фактично перебуває у стані війни — для кожної розумної людини не секрет. І що її доведеться якось закінчувати, теж зрозуміло. Питання: як? Деякі політично заангажовані політологи, яких недарма називають «політолухами», заявляють, ніби в Україні щодо цього існують фактично дві сили, які вони називають «партія миру» і «партія війни»

Багатьом знайома ситуація, коли слід купити залізничний квиток, а варіантів немає. Наче квитків не існує. Або існують лише верхні полиці в плацкартних вагонах. Таких ситуацій та історій у мене й рідних, знайомих, друзів, колег накопичилося безліч. Особливість ситуації полягає в тому, що немає значення, коли ти намагаєшся взяти квиток, — за 45 діб чи в останню хвилину. Нікому не відомо, як карта ляже. Це як лотерея, як пощастить

Стадіон-красень «Донбас Арена» нагадував руїни Колізею. Нічого собі! Адже на тому місці, де колись була ложа преси, видніються величезні літери «ГОМОПАРК». А там, де колись зеленів футбольний газон і гупали м’ячі, стовбичать дві величезні металеві клітки. В одній із табличкою «Палії війни» утримують кілька десятків жінок і чоловіків. Одні стоять чи сидять похнюплені і знесилені від безпорадної люті. Інші, навпаки, не можуть встояти на місці. Ходять із кутка в куток, скреготять зубами, сердито кліпають очима, стискують кулаки, лаються, кидаються битися до сусідів. А деякі намагаються дотягнутися крізь ґрати до вивіски «Близько не підходити! Цигарки і спиртне не давати!»