— Коли 23 роки тому Україна здобула Незалежність, моя бабуся, запекла націоналістка на прізвище Андрієвська, наполовину полька, на чверть росіянка, заплакала від щастя. Вона сказала, що щаслива дожити до цього дня. Народившись у 1914 році, переживши дві війни та голод, розмовляючи принципово українською мовою, вона чекала цієї події все своє життя.

«Приходьте до нас у гості», — радо відгукнулася на телефонний дзвінок Галина Полстяна. І без жодних вагань назвала адресу. Тут, на 9-му поверсі в одній із рівненських панельок, сім’я з Лисичанська винаймає двокімнатну квартиру: Галина, її донька Тетяна та чотирирічна онучка Єлизавета. Півтори тисячі гривень плюс комунальні послуги — у стільки обходиться помешкання з меблями та усіма зручностями. З першою оплатою допомогли небайдужі рівняни.  

Найближчими днями до східних регіонів будуть направлені військові прокурори, які працюватимуть у бойових умовах та на відміну від своїх цивільних колег матимуть зброю та військові звання. Про це під час брифінгу розповів речник Генеральної прокуратури України Юрій Бойченко. За його словами, нині в зоні проведення Антитерористичної операції відкриваються кримінальні провадження за фактами дезертирства, невиконання наказів, самовільного покидання військової частини або місця дислокації, здачі табельної зброї, а також розслідуються випадки переходу на територію країни, з якою ведуться бойові дії. 

Сосновий ліс у літню спеку, ніби природний кондиціонер, наповнює повітря неймовірною свіжістю з хвойним ароматом. У Горбачівському лісництві Остерського держлісгоспу, що на Чернігівщині, добре почуваються і насадження, котрі уже сягають 70-річного віку, і кількасантиметрові деревця у теплиці. Нині працівники господарства днюють і ночують із мобільними телефонами. Адже прийшла пора найнебезпечнішого сезону — гарячого і сухого.   

Про інформаційну безпеку України говорять з першого дня російської інтервенції. Тоді з’ясувалося, що у нас немає стратегії інформаційної політики, а український інформаційний простір повністю відкритий для ураження. Про цю проблему багато дискутують і в професійному середовищі, і в суспільстві. Що вдалося зробити через п’ять місяців бойових дій та які виклики ігнорують досі — фахівці обговорювали під час роботи круглого столу «Російська інтервенція: як забезпечити інформаційну безпеку держави?» 

Референдум у Криму відбувся 5 місяців тому — чималий термін.  Про що мріялося тим, хто голосував на референдумі? Що жити стане краще, жити стане веселіше, що виростуть пенсії й зарплати. Ну, і Крим у Росії — це була ментальна складова, привнесена в мозок російським ТВ. З останнім усе вийшло: КРИМ-НАШ! Це, боюсь, єдине, що вийшло. Про політику жодного слова, поговорімо про економіку.  А тут тезис «Потрібно потерпіти!» продовжує бути головним на півострові. 

Антитерористична операція поділила мою родину навпіл, як і сотні тисяч інших. Мої дорогі старі батьки чоловіка наодріз відмовилися виїжджати. Мовляв, краще померти на батьківщині. Але якщо залишилися свекри, поруч продовжували жити і ми з чоловіком, бо забезпечення необхідного для виживання і створення елементарних побутових умов у блокадному місті вимагає напруження всіх сил і неабиякої винахідливості. А кожен прожитий день лише додавав проблем…  

Віктор Янукович та колишні високопосадовці з його оточення, які втекли за кордон, аби уникнути відповідальності за корупційні діяння, мають шанс отримати по заслугах. Депутати підтримали у першому читанні законопроект, який дасть змогу проводити досудове розслідування та судове провадження у разі, коли підозрюваний або обвинувачуваний перебуває «в бігах». Він також сприятиме поверненню в Україну коштів, які були награбовані колишніми високопосадовцями. 

З вівторка увагу керівництва нашої країни, світових лідерів та загалом усіх громадян, яким небайдужа доля України, було прикуто до гуманітарного конвою, направленого РФ до кордону з Україною. Вітчизняне МЗС вже поінформувало російську сторону про передбачені українським законодавством та міжнародним правом модальності щодо процесу доставки вантажу. 

…Я зайшов у купе і побачив моїх супутників — старшого лейтенанта та капітана авіації Радянської армії. Вони сиділи праворуч за столиком, на якому стояла пляшка горілки. Зліва поглядав у вікно молодик років 27—30.
— Товаришу капітане! Чи думали ми ще вчора, що наша рідна армійська команда з Ростова програє фінал Кубка СРСР «Карпатам»? — розмова, судячи з усього, тільки розпочалася.
— М’яч круглий, поле рівне… Але, як і ви, не очікував цієї прикрої поразки, — розмірковував капітан. — Чи варто було їхати в Москву на матч, щоб із такою ганьбою повертатися додому?