(Невигадані історії)

— Якби не ті дві гранати, хто зна, як би все закінчилося, — зауважує наш співрозмовник Григорій, і ми налаштовуємося слухати розповідь про відбиття ворожої атаки, внаслідок якого було взято в полон четверо російських окупантів та знищено дві одиниці ворожої техніки. — Ви ж тільки не понаписуйте, що я тут Герой України і сам усіх покришив, бо це неправда. Нас там багато хлопців було, он і Михайло теж. Я звичайна людина, хоч і з автоматом, — зразу попереджає він.

Григорієві, військовослужбовцеві однієї із бригад ЗСУ на східному напрямку, 56 років. Його побратиму Михайлові — 58. Перший зі Львова, другий східняк. Обидва діди, мають по кілька онуків і воюють з початку широкомасштабної війни.

Григорій почув про «велику війну» від друга. Одразу облишив усі справи і прийшов до військкома із проханням відправити на фронт. Його спершу стали відмовляти, мовляв, нехай молоді воюють, але той затявся. Нарешті таки отримав направлення до бригади, яка воює. Певний час служив у підрозділах забезпечення, а потім випросився на «нуль», щоб підтримати хлопців на одному з найважчих напрямків.

— Це вже не вперше москалі нас атакували, — починає розповідь Григорій. — Вони штурмували наші позиції постійно, щоб промацати, чи не заснули ми тут. Якось так ставалося, що я не потрапляв на ці «танці», бо все траплялося не в мою зміну. Тож для мене то була перша близька сутичка з ворогом.

Тієї ночі був сильний туман. Ми постійно перебували в готовності, й тому гул техніки почули звіддалік. І одразу — вибухи! Але ж нічого не видно, напрямок через туман визначити неможливо. Я вискочив зі своєї нори. Тут окоп, там окоп, далі — сусідня позиція, і хлопці вже питають по рації, що сталося. «Бехи» стріляють, кулі летять. Москалі відразу по двох позиціях крили. Ми тоді збагнули: під прикриттям туману ворог завіз «бехами» свою ДРГ і пробує нас штурмувати. А ми приймаємо бій і тримаємо позиції.

Судячи з подальших подій, їхній десант сплигнув раніше і дременув, а п’ятеро таки доїхали до нас ближче і вже тут скочили із броні. Техніка орків відразу щезла, а до нас ще сусіди підтягнулися на підмогу.

Підбігає мій командир відділення і каже: «Уважно, бо ті тварюки в окопі!» А я ж ніц не бачу — туман.

Командир питає: «Гранати маєш?»

«Ні, хлопці всі із собою позабирали, — зітхаю. — У мене тільки «калаш» і ще два ріжки».

Він каже: «Давай нагору, будемо їх брати». Я вискочив, почав стріляти їм над головами, щоб не висовувалися.

І тут почув таке тихе «клац». Ще встиг подумати: «Дрон!..» — і одразу вибух. У голові дзвін, нічого не бачу. Упав, на якусь мить знепритомнів. А коли отямився, то побіг по гранати.

Дістався стежкою до сусідів і кричу: «Дайте гранати!» То вони мене ледь не застрелили в тому тумані: хтозна, хто біжить з автоматом? Урятувало те, що я до них озвався, та й радєйка виручила. Командир вже з ними зв’язався: «Мій боєць у вас? Хай бігом несе те, що я сказав!» Хапаю гранати і цинк з набоями, біжу назад. Добіг, віддав командирові. А тут москалі вже з окопу горлають: «Хахли, сдавайтєсь!» Ми їм тоді кинули зверху дві гранати, одного задвохсотили, і розмова відразу інша пішла. «Сдайомся!» — тепер кричать.

Михайло каже: «Виходьте по одному без зброї. І не думайте підніматися, повзіть до нас!»

А коли підійшли двоє хлопців із сусідньої позиції, то ми вже тих виродків зверху приймали і в’язали. Потім повели їх, куди треба. Мені теж один миршавець дістався. Іде і скавчить: «Батя, нє стрєляй!» Я кажу: «Та який я тобі батя? Якби в мене вродився такий сучий син, я б його відразу у свинячому кориті втопив!» Так він мене розізлив. Таки, мабуть, треба було йому хоч копняка дати... Але ми ж не для того воюємо. Може, на цього песиголовця когось із наших хлопців обміняють, чийогось сина повернуть додому. Я на них, полонених, якщо щиро, як на обмінний фонд дивлюся: що більше злапаємо, то більше своїх наміняємо.

Що було потім? Та як і завжди: ми відбилися, позиції втримали. Ось тільки ті кляті дрони... Коли вже здали полонених свинособак спеціальним фахівцям, коло мене знов розірвався скид. Далі вже не пам’ятаю, знепритомнів. Хлопці витягли, передали медикам. Ось, тепер лікуюся.

 Олена МОКРЕНЧУК,
пресофіцер, майор ЗСУ