Серед найяскравіших сторінок української історії — Конотопська битва. У різних джерелах її називають Соснівською або Шаповалівською. Проте сутність від цього не змінюється — 362 роки тому неподалік Конотопа гетьман Іван Виговський здобув найблискучішу перемогу над московським військом. Хоч зиск від неї виявився меншим від очікуваного, битва залишилася в історії назавжди.

Переддень

Як відомо, в 1654 році гетьман Богдан Хмельницький уклав угоду з московським царем. Пошук союзників у боротьбі проти Польщі сприяв перемовинам із північним сусідом. Зрештою в Переяславі було підписано Березневі статті, через три століття широко розрекламовані комуністичними ідеологами як возз’єднання двох братніх народів.

Проте реалії виявилися іншими. Уже під час підписання угоди московські посли відмовилися присягати своїм союзникам. На жаль, тоді цьому факту не надали особливої уваги. Проте він яскраво пояснював сутність ставлення московитів до України. Цар розглядав нашу державу не як рівноправного союзника, а як чергового васала. І відмовою від присяги ця політика не обмежилася — різноманітні утиски посипалися на волелюбних українців. 

Зрозумівши свою помилку, Богдан Хмельницький починає шукати нових союзників, проте у 1657 році його життєвий шлях обривається. Після нетривалого гетьманування Юрія Хмельницького гетьманську булаву отримав Іван Виговський. Він укладає Гадяцьку угоду з Польщею. У відповідь Москва починає вторгнення в Україну.

У квітні 1659-го на шляху московського війська постав Конотоп. Обороною тодішнього сотенного містечка керував ніжинський полковник Григорій Гуляницький. Він із чотиритисячним загоном 70 днів утримував місто, надавши змогу Івану Виговському зібрати військо та знайти союзників. Українцям допомагали польські, сербські та молдавські вояки, а також кримські татари.

Герць

Зібравши військо, Виговський непоміченим (бо мав чудову розвідку) підійшов до обложеного Конотопа. 29 червня (за старим стилем — прим. автора) 1659 року він несподівано атакував ворога, захопив багато коней і почав відступати. Розцінивши його дії як нерозважливість, московські воєначальники почали погоню. Особливо гарячкував князь Семен Пожарський. За словами літописця, «запалений Марсовим бажанням», він адресував ворогові шедеври ненормативної лексики.

Але ні Пожарський, ні його соратники так і не зрозуміли задум гетьмана. Іван Виговський намагався заманити ворожі війська в пастку. Це йому вдалося. Коли московити підійшли до р. Куколка і почали герць з основними силами гетьмана, козаки зруйнували загату на річці. Потоки води вмить перетворили поле битви на болото. Московитів атакували з обох боків — татари випробували на міцність лівий фланг, а Виговський із загонами найманців ударив у тил справа.

За кілька годин від московського війська залишились жалюгідні рештки. Як писав Іван Виговський «Усі полковники, ротмістри, капітани або полягли на полі битви, або пішли в татарську неволю…». У полон потрапили також кілька московських князів. А перелічити трофеї просто неможливо.

Ті московити, кому пощастило залишитися живим і уникнути полону, кинулися тікати в напрямку Путивля. До річки Сейм їх переслідували козаки, проте далі вони не пішли.   

Наслідки

Українські війська припинили переслідування ворога не випадково. Бо в тилу підіймала голову підтримувана Москвою опозиція гетьмана. Саме розбрат у часи, влучно названі Руїною, завадив сповна використати блискучу перемогу під Конотопом.

У багатьох виданнях можна докладно прочитати про паніку в Московському царстві після звістки про катастрофу під Конотопом. За словами російського історика ХІХ ст. Сергія Соловйова, «у жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах охопив Москву». Важко сказати, якими були б наслідки битви, якби Іван Виговський не мав у тилу п’ятої колони і мав би змогу дійти до ворожої столиці. Адже достеменно відомо про зведення довкола Москви додаткових укріплень та плани евакуації царської родини за Волгу.

Хоча використати перемогу в Конотопській битві повною мірою не вдалося, применшити її значення неможливо. Це і яскрава демонстрація військового мистецтва козаків, і розвінчання міфу про відсутність збройних протистоянь між українцями та московитами, і багато інших аспектів, які заслуговують окремого дослідження.

Пам’ять

Найперша згадка про вшанування цієї події датується 1667 роком.

Саме тоді гетьман Іван Брюховецький звернувся до царя з проханням надати з казни старі гармати для переплавки їх на дзвони. Гетьман планував побудувати на пошану загиблих у Конотопській битві «храм чотиридесяти мучеників». Церкву було зведено в передмісті Конотопа Дрижчівці. Офіційно вона називалася Вознесенською, а в народі утвердилася назва Сорокасвятська.

Цікаво, що в багатьох виданнях дорадянського часу можна знайти інформацію про Конотопську битву. А ось далі на цю подію було накладено жорстке табу, оскільки в теорію про братні народи битва аж ніяк не вписувалася.

Лише в останні роки існування Радянського Союзу ситуація змінилася. А вшанування визначної перемоги під Конотопом було започатковано на початку 90-х років минулого століття. Розпочавшись із досить скромного заходу, який проводили восени в с. Шаповалівка (побутувала думка, що на початку липня святкування перешкодить польовим роботам), відзначення чергової річниці поступово набирало обертів, досягнувши апогею до свого 350-річчя.

На в’їзді до с. Шаповалівка було встановлено пам’ятний знак у вигляді козацьких шабель, хрест і капличка, у самому селі — пам’ятник Івану Виговському.

Але потім вшанування поступово ставало скромнішим. Після виборів 2010 року нова влада дотримувалася діаметрально протилежних поглядів на згадану подію, тому за кілька років усі зусилля організаторів підняти рівень заходу були зведені нанівець.

Після Революції Гідності масштаб святкування відновився. Почесними гостями щороку є представники кримськотатарського народу, атмосферу свята чудово доповнює Всеукраїнський фестиваль «Козацький родослав».

Вшановують пам’ять про битву і в самому Конотопі. Свого часу в місті відкрили пам’ятний знак із нагоди 356-ї річниці перемоги війська під проводом гетьмана Виговського.

Торік карантин завадив проведенню урочистостей. А ось нинішнього літа вони вкотре нагадують нащадкам про міць і силу української зброї та духу.

Ігор ЛИСИЙ
для «Урядового кур’єра»,
фото автора