Володя Зеленський збивав полум’я знятою із себе маринаркою. А Іван Костюк, який, попри хворе серце, біг до улюбленого дітища майже кілометр, забивав вогонь і відкидав підстилку прихопленими вилами. Ясна річ, що тут потрібна була пожежна машина, але її у невеликих Пустомитах немає… І попри те, що мої односельці мало не попеклися через сильний жар, яким дихала палаюча трава, вогонь так і не втримали. І той пройшов через весь лісочок…
Той соснячок був гордістю родини, яка працює на землі від світання до смеркання, але дедалі більше переконується у правдивості вислову: «Праведною працею на землі, крім горба, ще ніхто нічого не нажив!» У створеному власними руками на піщузі, де нічого не хоче родити, невеличкий лісочок край села щоліта уже частував суницями та грибами. А головне — дарував надію на краще для майбутніх поколінь Костюків. Ось минуть десятки літ — і можна буде Сергієві й Сашкові брати з нього і будівельний матеріал, і дрова для грубки... Але надія ця тепер бездумно знищена піднесеним кимось до сухої трави сірником. Лісок, який для працелюбної родини став і символом господарського самоутвердження на власній землі, мабуть, доведеться вирубати.
Щовесни після сходження снігу і підсихання трави Волинь то тут, то там затягує сизий смог. Це попри всі заборони влади, усю роз’яснювальну роботу природоохоронних служб недолугі піромани запалюють суху траву. Вона горить уздовж автомобільних доріг і залізниць, у заплавах Чорногузки і Стоходу, Стиру і Турії, на берегах ставків і озер, на полях, що облогують…
Уже цього року в області зафіксовано триста випадків підпалу сухої трави поблизу лісових масивів. Вогонь випалив майже дві тисячі гектарів угідь, що межують із державним лісовим фондом. Аби червоний півень не зайшов у ліси, до стримування його зірвали зі звичних робочих місць понад півтори тисячі людей; працювали десять пожежних автомобілів та майже два десятки тракторів, що оборювали небезпечні ділянки. На заправку їх витрачено десятки тисяч гривень.
Полум’я уже тридцять разів по сухій траві доходило до господарських будівель, хат-пусток, і частина з них пішла з димом… Вогонь то тут, то там нищить перших зайченят, що ще не спроможні врятуватися від стіни жару, кладки яєць куріпок, диких качок, іншу фауну. Страшних опіків на десятках тисяч гектарів зазнають ∂рунти, які від цього аж ніяк не стають родючішими… Через дим від пожеж на гігантських площах, що накриває села, селища і міста, погіршується самопочуття хворих на серцеві та легеневі недуги людей.
«Одні люди мають розвагу із сірниками та запальничками, а сотні інших тим часом вибиваються із сил, аби не допустити подальшого знищення державного і приватного добра!.. — бідкається один із найдосвідченіших волинських лісівників Петро Романуха. — А штрафи тим часом за це правопорушення — мізерні!» Згадка про штрафи не випадкова. Чинним Адміністративним кодексом вони встановлені на рівні 17—51 гривні для громадян, і від 51 до 170 — для посадових осіб. Стягнення такого штрафу навіть близько не компенсує витрат, які бюджет несе на заправку автомобілів у рейд і відправку в місця ймовірного правопорушення працівників контролюючих органів. Себто у цьому напрямку держава апріорі працює собі у збиток.
То чи не пора нам згадати, наприклад, про те, що за плювок у китайському місті не в урну для сміття винний може сплатити штраф, еквівалентний 200 доларам США? І щоб нарешті зупинити українського піромана, в десятки разів підвищити штраф за пускання сільгосппалів. Та так, щоб цей платіж за людську дурість став для всіх ЗМІ інформаційною новиною номер один!
Дивись, заплатить тисяч зо п’ять один — може, для сотні інших нарешті наука буде?! А що робити, якщо просто слово вже не доходить?