Українські соціальні інститути провели опитування серед співвітчизників, цікавлячись, кому вони довіряють нині найбільше. 96% респондентів на перше місце поставили Збройні сили (2011-го, до речі, таких було 59%). А 51% українців ще й запевнили, що продовжують регулярно або час від часу допомагати матеріально волонтерам та військовим. Деякі спільноти встановлюють навіть рекорди зі збирання коштів на потреби ЗСУ: якщо жителі одного з регіонів росії за два тижні донатили для своїх військових лише 300 рублів (165 гривень; таку активність кацапські ідеологи пояснили втомою від війни), то для українців за цей час не було проблемою зібрати 600 мільйонів гривень.

Психолог Кирило Зіньков пояснив таку різницю в коштах надвисокою мотивацією українців (захист свого завжди сильніший, аніж відбирання чужого), бажанням наших співвітчизників бути причетними до грандіозного (народні проєкти «Байрактар» та інші дають змогу українцям відчути себе частиною великого), вдячністю захисникам та готовністю пожертвувати останнім, щоб зберегти життя воїнам ЗСУ. «Якщо замислитися глибше, — зазначає психолог, — то добровільна допомога армії — це наш спосіб компенсувати провину за те, що ми не на передовій».

Я не випадково згадав про соціологічні опитування. Високу довіру народу до армії особливо цінують наші воїни, вона спонукає їх до активних бойових дій на всіх фронтах повномасштабної війни. Наші солдати добре розуміють, що самопожертва тилу, яка подекуди межує з виживанням в нелюдських умовах, зобов’язує їх воювати навіть через «не можу». І на небезпечних ділянках фронту вони саме так і воюють.

Але перед тим як почати розповідати про хоробрих українських воїнів, які важкою працею наближають нашу Перемогу, поєднуючи любов до Батьківщини з мужністю, хочу надрукувати шедевр — лист зі збереженням правопису оригіналу дітей одного з воїнів 45 окремої артилерійської бригади до захисників Батьківщини. Для них ця дитяча підтримка та одкровення були найціннішим та найщирішим скарбом. Отже…

«Соціологи стверджують, що кожне прийдешнє покоління дорослішає швидше за попереднє. Для нас, дітей України, це припущення стало аксіомою. Вже третій рік поспіль мовчить для нас шкільний дзвінок, який зазвичай ми чекали то з радістю, а то із тривогою. Нині щодня лунають сирени повітряної тривоги, які не хотілося б чути ніколи. Вже третій рік ми вчимося поза школою (успіхи залежать лише від самосвідомості та самоорганізованості):  два роки наша країна боролася спочатку за здоров’я нації, сьогодні ж воює за її життя. Ми закінчили дистанційно шкільний рік! Наші батьки та старші брати б’ються з ворогом на фронті, наші мами щодня мають проживати не одне життя. А ми на розпутті.

Однак нам, мабуть, легше. У нас є жага до життя і ще нема штампів успішності й добробуту. Ми подорослішали за кілька днів і зрозуміли, що саме від нас залежить успішність нашої прогресивної, оновленої післявоєнної України!

Ми не знаємо, коли закінчиться війна, але знаємо, що вона закінчиться нашою Перемогою. Ми з легкістю і радістю віддали кошти на армію, які подарували колись, в іншому житті, бабусі, дідусі та інші рідні нам люди. Тепер же ми самостійно заробляємо гроші для допомоги та підтримки ЗСУ, як уміємо: миємо машини, влаштовуємо та беремо участь у спортивних змаганнях, граємо на музичних інструментах і співаємо на вулицях та в переходах, працюємо офіціантами, готуємо їжу і смаколики, шиємо форму та інший інвентар, плетемо маскувальні сітки, розвантажуємо, сортуємо та пакуємо волонтерську допомогу і багато іншого. А ще малюємо малюнки, пишемо листи та вірші підтримки, встановлюємо блокпости й робимо інші нісенітниці, які викликають ваші усмішки і передають нам таку необхідну жагу до життя та Перемоги. А ви передаєте нам у відповідь цукерки та смаколики і чуєте від нас подяку. Коли бачимо наших воїнів, махаємо руками та виголошуємо: «Слава Україні!» Вони усміхаються, відповідають: «Героям слава!» — і теж махають руками. У нас вони впізнають молодших братів і сестер, дітей та онуків, а деякі красені, можливо, й майбутніх дружин.  Тепер вони твердо знають, що повинні перемогти, залишитися живими та повернутися додому, щоб допомогти нам відновити нашу Україну! Дякуємо вам! Бережіть себе і повертайтеся з Перемогою! Марія 15 років, Софія 16 років».

Мисливець на танки

Уранці 1 грудня мені зателефонував виконуючий обов’язки прес-офіцера 45 окремої артилерійської бригади Всеволод Казмірук, з яким ми спільно готували до Дня ЗСУ матеріал про легенду-воїна батареї протитанкових ракетних комплексів бригади уродженця Полтавської області, батька шістьох дітей Сергія Міщенка. Я думав, що пан Всеволод хоче внести якесь уточнення в матеріал, бо досі я мав дані про знищену батареєю ворожу техніку лише станом на 21 листопада 2022 року: 110 броньованих машин, з яких на рахунку Міщенка 18 танків та 14 одиниць іншої техніки, що, за даними військових істориків,  абсолютний рекорд.  Але пресофіцер повідомив, що в останньому бою легендарний мисливець на танки загинув

На мить я втратив дар мовлення. Бо, по-перше, встиг пройнятися не лише великою повагою, а й любов’ю  до цього сміливого, кмітливого і водночас скромного  воїна, а по-друге…  У моїй журналістській практиці це перший випадок, коли про Героя доводилося розповідати не за життя, а після смерті.

До війни займався підприємницькою діяльністю. Мав дуже гарну,  казав, дружину й  шестеро дітей: чотири дочки і двох синів. Найменшому Сашуньчикові десять місяців.

У складі 45 ОАБр Сергій Міщенко воював з перших днів агресії рф в Україні. До речі, всі його родичі по чоловічій лінії — військові: один з дідів починав війну у Фінляндії. Теж у протитанковому дивізіоні командиром батареї сорокап’яток. А закінчив у Японії командиром батареї гаубиць. Сім разів його було поранено.

Сергій розпочинав зі «Стугни», а до загибелі вражав ворога  «Джавелінами». Найдальшу ціль американськими  ракетами воїн підбив на відстані 4 кілометри. А «Стугною» завалив  першу ціль на відстані 5 кілометрів. Це  були своєрідні рекорди в ЗСУ. До Сергія Міщенка на такій відстані ніхто з наших воїнів не діставав ворога. Усього ж артилерист-професіонал підбив 32 одиниць техніки. В одному з боїв 20 липня 2022 року — сім. На рахунку дивізіону, в якому служить пан Сергій, майже 120 одиниць знищеної ворожої техніки.

«Пригадую, — розповідав Сергій Міщенко, — побачив ворожий БТР з піхотою на борту. Зачаївся й почав чатувати на нього, міцно стискаючи «Джавелін». Але на мене вилізла БМП. Її вдалося підбити з першого пострілу. Це було вранці. Ворог, оговтавшись, майже дві години  — із 7.30 до 10.00 — тоді обстрілював артилерією наші позиції. Але ми вчасно поховалися».

О 10.45 з’явився БТР. Міщенко помітив його вчасно й одразу ж ударив бронемашині в зад. Хлопці розповідали пізніше Сергієві, що ворожа піхота розліталася в усі боки, як якийсь непотріб. Затим на ділянці фронту до 14 години запанувала тиша — мабуть, москалі вирішували, що далі робити, в якому напрямку наступати і хто перед ними стоїть на українському боці.

«Я теж оцінював ситуацію й готувався до продовження бою. І невдовзі, кілометри за два, побачив дим: завівся ворожий танк. Тож згрупувався, ніби цієї миті перебував на полі бою. Знову вистрілив і влучив ракетою в бойову машину. Інший російський танк тим часом виїхав з посадки й почав стріляти в наш бік. Швидко перезарядивши «Джавелін», я вдарив кацапові просто в хобот — під башту. Вибухнув його бойовий комплект, а в кущах з’явився третій ворожий танк».

У тому бою Міщенко знищив ще «камаз» із боєкомплектом і третій танк. Вибухи, кацапи, перелякані, бігали по лісопосадці. Вони не чекали на такий гарячий прийом українців. Невдовзі ж майже на півтори години на полі бою запанувала  тиша.  Сергій подумав навіть, що ворог відступив. Але в поле зору наших бійців потрапили ще два танки. Одного з них Міщенко підбив, а другий став тікати. На цьому бій закінчився.

«Указом Президента України від 12 липня 2022 року «Про відзначення державними нагородами України» за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Сергія Міщенка було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня, — інформує Всеволод Казмірук. — До речі, знищивши 20 липня 2022 року під час бою з орками сім одиниць техніки (з них чотири танки), Міщенко вже наступного ранку підбив ще один танк. До загибелі на рахунку воїна, крім 18 танків, ще й два «камази» з боєкомплектами, БМП з піхотою, штабний БРДМ, 5 БТР, 1 БМ «град».

І хоч Сергія в липні  представили до ордена «За мужність» ІІ ступеня, досі рішення так і не прийняли. Звання ж сержанта йому присвоїли лише після нашого втручання влітку. На думку багатьох воїнів бригади, і вони навіть надіслали подання, що  Сергій Міщенко гідний найвищого звання держави — Героя України. Хоч він людина дуже скромна і нагород собі не випрошував. Єдиним його бажанням був броньований «Хамві», який конче потрібен для виконання завдань за призначенням на території активних бойових дій. На це на сьогодні також ніхто не відгукнувся.

59 ОМБр

Комбат «Роммель»

Мобільна група батареї протитанкових керованих ракет у звичному складі на вже рідному Mitsubishi L200 рухалася в напрямку бойової позиції, де чекали на допомогу побратими. Але до місця призначення військові не дісталися — авто підірвалося на ворожій міні. Усе відбулося неймовірно швидко, мов у кіно. Машина кілька разів перекинулася, особовий склад повідкидало від місця вибуху. Лише командир залишився під охопленим вогнем автомобілем.

Його хлопці, з якими встиг пройти найзапекліші бої, хоч і перебували в шоковому стані, кинулися рятувати командира, попри власні численні травми та осколкові поранення. Вони перекинули підірваний автомобіль на бік і витягли воїна, який стікав кров’ю. І все це відбувалося під постійним артилерійським вогнем ворога. А в палаючому автомобілі були боєприпаси, які могли в будь-яку мить здетонувати.

Щойно пораненого звільнили від залізного капкана, надали першу медичну допомогу. Наклали джгути, вкололи знеболювальне і по радіостанції викликали евакуаційну бригаду. Завдяки хоробрості та вмілим діям підлеглих командир протитанкової батареї старший лейтенант Олександр Фігляр на псевдо «Роммель» тепер святкує день народження двічі.

Нові погони

«Із початком бойових дій на сході нашої країни мені знадобився рік, щоб завершити всі свої справи та підписати перший контракт із ЗСУ. Так 2015-го потрапив у новосформовану 43 окрему артилерійську бригаду, — пригадує Олександр. — Комбат помітив, що маю потяг до техніки, тож наполіг, щоб ішов навчатися. Дослухався і 2016 року вступив до Військового інституту танкових військ у Харкові. Опановував фах заступника з озброєння і після випуску потрапив у 59 окрему мотопіхотну бригаду імені Якова Гандзюка на посаду заступника командира батареї з озброєння. Після двох місяців служби обійняв посаду командира батареї протитанкових керованих ракет».

Тоді підрозділ, яким командував «Роммель», готувався до ротації й відбув на навчання, що відбувалися на артилерійському полігоні «Дівички».

«Щойно дізналися про початок широкомасштабного вторгнення, замислились, як нам бути, адже їхали на навчання, тому ні достатньої кількості озброєння, ні БК в нас не було. Та ще й були далеко від свого підрозділу. Але дуже швидко все стало на колеса. Нам підвезли боєприпаси, і ми виїхали на Бориспіль. Зайняли оборону на трасі з Чернігова на Київ і чекали на колони ворога. Потім зустрілися з 95 бригадою, сформували об’єднаний підрозділ.

Брали участь в обороні Києва та області. Із першими перемогами настрій помітно поліпшився, а коли рашистів почали гнати з Київщини, то зловили кураж», — ділиться враженнями «Роммель».

Наприкінці березня підрозділ Олександра висунувся у східному напрямку: Темирівка, Гуляйполе, Новоселівка, Времівка — там і застали їх жорстокі бої. Тоді ще лейтенант Фігляр очолив сформовану вогневу мобільну групу.

«Наша група мала на озброєнні ПТРК «Стугна» та «Фагот». Цього було достатньо, щоб добряче кошмарити ворога. Перше бойове хрещення відбулося під Старомайорським — там ми потрапили в оточення. Не розгубились і дали гідну відсіч. Із боями, але всім вдалося вийти живими.

Згодом до нас підтягнулися морпіхи, і ми разом з ними протягом двох місяців нищили рашистів. Штурмів було безліч. Та дедалі частіше палала ворожа техніка, і нарешті ворог остаточно застопорився», — розповідає комбат.

Донецький напрямок

Хоч Олександр дуже скромно розповідає про свій бойовий шлях, 30-річного командира вже нагороджено орденами Богдана Хмельницького ІІІ та ІІ ступенів. Перший він отримав за виконання завдань на донецькому напрямку. Тоді «Роммель» і побратими відбили штурм переважних сил ворога на одному зі стратегічно важливих напрямків. А ще — за хоробрість, яку виявив в одному з боїв, коли вдалося прорватися з оточення разом з пораненими. Для комбата немає нічого дорожчого за життя його людей, тому він завжди приймав рішення, керуючись цим. Тому його особовий склад без роздумів готовий був пожертвувати собою заради командира.

Орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня військовий отримав за стримування триденного штурму на волноваській трасі.

«То було пекло. Три дні 24/7 — безперервні обстріли. Ворог накривав усі точки й висоти, на яких ми працювали. Попри це нам вдавалося його стримувати. Крутилися, мов дзиґа, щоб нас не викрили. То була гра в російську рулетку, в якій нам усміхнулася фортуна, — згадує Олександр. — Усі мої хлопці отримали заслужені нагороди. Але,  повірте, ми тут не заради них».

Коли в червні підрозділ «Роммеля» передислокувався на херсонський напрямок, йому довелося призвичаюватися до нових умов місцевості. Цей процес не забрав багато часу. І коли ворожі танки почали горіти із завидною регулярністю, то рашисти так зухвало вже не вилазили. На думку командира, зброя, яку надають країни-партнери, відіграє не останню роль в успішних операціях.

«В українців духу вистачить на себе й на тих, хто поруч, а помножте це на сучасне озброєння — маємо безпрограшну комбінацію. Єдина проблема, з якою довелося зіткнутися, — обмежений час на навчання. Звісно, у нас є професіонали, які вміють користуватися новітніми зразками озброєння, але їх мало. Більшість вчиться на ходу. І досить успішно. Бачили б ви, як окупанти бояться наших «Джавелінів» чи гаубиць М-777, — розповідає Олександр. — А якби ми мали стільки БК й артилерії, як наш ворог, то вже давно перемогли б».

40 проти 150

А ще «Роммель» зазначає, що рашисти дуже занепали духом. Вони не хочуть воювати, просто їм вклали в голову, що тут їх катуватимуть, знущатимуться, ось і бояться, інакше масово здавалися б».

«Про їхній настрій свідчить бій. Якось, коли наших ішло 40 осіб, думали, їх там приблизно стільки само. А виявилося, понад півтори сотні. І ці півтори сотні разом із двома «бехами», кулеметами, АГСами просто відступали. Вони навіть добивали своїх поранених. Це наші бачили через камери коптерів, які піднімали.

Вони ніколи не забирають своїх убитих, якщо це може бути небезпечно. Якось ми ліквідували їхніх десятеро з розвідгрупи. Наші давали змогу підійти й забрати, але де там — їх просто закопали артилерією. Ось такий у них менталітет: не жаліють людей, тому кожен їхній поступ усіяний власними ж трупами», — ділиться спогадами комбат.

Нині Олександр очікує нагоди вирушити у США, де матиме змогу отримати протези і пройти реабілітацію, аби якнайшвидше повернутися до звичного життя. Щодо планів на майбутнє безапеляційно заявляє: повернуся у стрій.

«Якщо доти, як я стану на нові ноги, війна триватиме, зроблю все можливе, щоб знову повернутися до своїх хлопців. А якщо вже святкуватимемо перемогу, то спробую себе в ролі викладача у військовому виші. Думаю, українські військові стануть тими експертами, по чий досвід ставатимуть у чергу армії інших країн», — підсумував комбат.

30 ОМБр

Родина була не в захваті

Костянтинові 53 роки. Народився й живе в Києві. За покликом серця прийшов у ЗСУ і за порадою друга — у 30 окрему механізовану бригаду імені князя Костянтина Острозького.

«У кожного своя доля, свій шлях. Родина була не в захваті від мого рішення, але це війна. Кожен має зробити свій внесок у збереження суверенітету. Я вважав, що мушу виконати обов’язок перед Батьківщиною, яка наповнила мене зсередини добром», — розповідає воїн.

Костянтин у бригаді служить уже понад рік. Побратими відгукуються про нього як про щиру, душевну та виховану людину. До підписання контракту мав малий бізнес та займався творчістю — виготовляв гранітні вироби.

«Прикладаю до каменя руки, відчуваю майбутній витвір і відрізаю все зайве. Надихнувся творчістю італійського художника й науковця Леонардо да Вінчі. Першим виробом був годинник із каменю. Згодом облагороджував власний дачний будинок: розетки для дому зробив з цього матеріалу, камін, кухню. Вкладав душу в роботу, — ділиться приємним захисник. — Після перемоги  повернуся до роботи із природними матеріалами: спочатку зроблю таблички для тих побратимів, які вже на небі. Ми були з ними пліч-о-пліч, вони віддано боронили Україну. Робитиму ікони для храмів».

Костянтин виготовив з каменю емблему бригади. Мене не буде, каже, а емблема залишиться, як й інші роботи. Слід лишати добро після себе та пам’ять для майбутніх поколінь. До речі, коли воїн перебував на східному фронті, «заблукалі на навчаннях» російські мерзотники зруйнували його дачний будинок.

«Не знаю, чому вони прийшли на мою землю, але напевне знаю, що їм тут не місце і їх потрібно знищити. Ущент розбити. Це людська подоба, яка втілює всі гріхи світу.

Життя дається не для того, аби боятися та шкодувати про щось. Я достатньо свідомий, щоб розуміти, що життя — це супермаркет, і можна обрати все, що хочеш, але платити слід власною працею, а не коштами».

Із редакції — на фронт

Анатолій має понад 30 років журналістського стажу. Творчий шлях  починав зі спортивної колонки в місцевій газеті й дійшов до роботи в одному з найбільших медіахолдингів країни. Хоч би один із сюжетів добровольця, без перебільшення, бачив кожен з нас. Його очима українці роками спостерігали за найактуальнішими подіями у країні: від становлення України як держави до злочинів окупантів у Бучі.

Родом 50-річний Анатолій з Полтавщини, але Київ закохав у себе юнака-абітурієнта з перших днів, щойно він потрапив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

«Не збирався змінювати професію, адже завжди вдосконалювався як журналіст. Але з повномасштабним вторгненням моя свідомість трохи змінилася: виконав редакційне завдання і за два тижні вже стояв на порозі військкомату», —  пригадує захисник. Він каже, що до останнього не хотів повідомляти родині про власні плани стосовно війська. Із точки зору збереження психічної енергії це єдина таємниця, яка може існувати в родині.

«Це одиничний випадок, коли в сім’ї інформацію потрібно втаємничувати. Військкомат досить швидко опрацював мої документи. Коли всі папери були готові, повідомив дружину й доньку. Мій вибір сприйняли з розумінням і повагою», — розповідає воїн.

Офіцер одразу потрапив на навчання в одну з військових академій, де здобув інший фах, той, який був більш актуальний на момент мобілізації.

«Де потрібен державі, там і служитиму. Нас не питали про бажані місця проходження служби, але мене це не лякало. Свідомий вибір», — каже захисник.

Лише після закінчення навчання Анатолій дізнався, в яку бригаду потрапить. Каже, що зрадів нагоді служити в одному з найкращих бойових підрозділів — 30 окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозького. Йому до вподоби новий досвід і дотичність служби до інших галузей, робота з цікавими людьми, які люблять державу.

«Звички, набуті за час роботи журналістом, не полишають мене. Встигаю спостерігати за хлопцями як медійник: відстежую джерела, з яких вони черпають інформацію, цікавлюся, як її верифікують, що є основним і актуальним джерелом цієї інформації саме в час війни.

Цивільне життя від військового істотно відрізняється. Нині слід бути уважним до кожного написаного слова, — наголошує захисник. Він ще не визначився з планами на життя після Перемоги: — Важко сьогодні сказати про майбутнє.

Спочатку переможемо, а вже згодом — плани. Думаю, писатиму про вільну Україну і справжніх героїв, які мене оточували упродовж усієї служби».