135 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДМИТРА РЕВУЦЬКОГО.jpg)
ПОДВИЖНИК. Уже відомим поетом Максим Рильський із вдячністю згадував свого гімназійного вчителя словесності Дмитра Ревуцького, який, крім викладання загальнообов’язкової російської мови і літератури, частенько збирав старшокласників «у залі, сідав до піаніно і виконував українські пісні та думи. За тих часів слова «Україна», «українська мова», «українська література» були під забороною, за саме тільки вживання української мови деякі вірнопіддані директори виключали учнів з гімназій. Отже, те, що Дмитро Миколайович знайомив нас з українськими думами, було на тодішні часи неабиякою сміливістю».
Завдяки своєму викладачу гімназисти утверджувались у переконанні, що батьківська мова — не лише для сімейного вжитку. Однак вони навіть не підозрювали, що їхній вчитель є прямим нащадком легендарного козака Петра Ревухи, який став родоначальником двох славних родів — власне Ревуцьких та сполонізованих Ржевуських. Саме з останнього походив видатний мандрівник і дослідник Сходу Вацлав Ржевуський, який ввійшов до історії під іменем еміра Ревухи. Не менш славні предки Дмитра Ревуцького по материнській лінії, що веде початок від доньки Богдана Хмельницького Марії та пов’язана із родом гетьмана Павла Полуботка.
Натомість їхній нащадок уславився як видатний науковець-фольклорист. Уже під час навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету Дмитро Ревуцький співав у хорі Миколи Лисенка та захопився збиранням і записом українських народних пісень. Карою за цей «сепаратизм» стала відмова у працевлаштуванні в Україні. Молодий випускник аж три роки трудився в далекому Ревелі (нині Таллінні), доки не вдалося прилаштуватись викладачем російської словесності у гімназії Києва.
За часів УНР уже знаний етнограф і музикознавець Дмитро Ревуцький став одним із фундаторів Музично-драматичного інституту ім. Лисенка і разом із чоловіком Лесі Українки Климентом Квіткою заснував Етнографічний кабінет Всеукраїнської академії наук, на базі якого виник Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології АН УРСР. Підручник «Живе слово. Теорія виразного читання», який написав науковець, відіграв колосальну роль у підготовці читців, котрі в епоху ще німого кіно та відсутності радіо і телебачення несли літературну мову в середовище переважно неписьменних земляків-українців.
У 1926—1929 роках Дмитро Ревуцький уклав три випуски збірників «Золоті ключі», до кожної з яких увійшло по 125 українських народних пісень із коментарями академічного рівня — воістину безцінний скарб, значущість якого з роками лише зростає. Серед заслуг видатного вченого — робота над повним зібранням творів Миколи Лисенка та переклад понад трьох сотень кращих зразків світової оперної і вокальної класики, що вперше лунали зі сцени українською мовою.
Не дивно, що 1932 року звинуваченого в поширенні «петлюрівської ідеології» митця вигнали із заснованого ним Музично-драматичного інституту, який невдовзі ліквідували. На відміну від більшості представників української інтелігенції, Ревуцькому вдалось уціліти в роки сталінських репресій. Уже розбитий інсультом науковець, який залишився в окупованому німцями Києві, загинув від рук агентів НКВС 27 грудня 1941 року. Звіт про «уничтожение изменника Родины профессора Ревуцкого», якого вбили десятками ударів молотка по голові, полетів аж у Москву, що не завадило впродовж десятиріч заявляти про його загибель буцімто від рук звичайнісіньких грабіжників.
180 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ СКЛІФОСОВСЬКОГО
Український сад видатного хірурга
ПОСТАТЬ. «Коротше, Скліфосовський!» — ця фраза з кінофільму «Кавказька полонянка» зробила прізвище видатного хірурга загальновідомим. На жаль, зазвичай лише нею обмежуються знання про талановитого вченого, якого вважають своїм як в Україні, так і в Росії й Молдові. Річ у тому, що Скліфосовський номінально працював у Російській імперії, а народився на хуторі поблизу нині молдовського міста Дубоссари. Однак за царських часів воно територіально входило до Херсонської губернії, а за СРСР аж до серпня 1940 року перебувало у складі України.
Важко повірити, однак студент-медик Скліфосовський під час першого відвідання хірургічного відділення університетської клініки… знепритомнів. Видовище справді було не для слабкодухих, адже анестезію під час проведення операцій тоді лише почали застосовувати, а про стерильність у палатах і операційних взагалі не йшлося. Не дивно, що в госпіталях гинуло більше людей, ніж на полі бою, а навіть нескладне хірургічне втручання часто призводило до смерті від зараження крові. Так, «планова» смертність під час зумовленої вогнепальними пораненнями ампутації кінцівок сягала 90% (!), а запаморочливий запах гнійних ран і передсмертні зойки та стогони агонізуючих пацієнтів були неодмінним атрибутом будь-якого хірургічного відділення.
Саме Скліфосовському судилося стати піонером впровадження у вітчизняну медицину звичних нам білих халатів замість аналогічного уніформі м’ясників «лікарського» обмундирування, обов’язкової дезінфекції рук хірургів перед операцією та стерилізації хірургічних інструментів, заміни ватою «корпії» — розпущеного на волокна бавовняного ганчір’я, що без жодного знезаражувального оброблення застосовували під час перев’язування ран. Здавалось би, елементарні і зрозумілі речі. Однак деякі колеги-професори з іронією заявляли студентам: «Смішно дивитися, коли така кремезна людина, як Скліфосовський, боїться бактерій, яких ми навіть не бачимо».
Завдяки медику-новатору нормою стали внутрішньочеревні операції, які до того вважали вбивчими і безнадійними. Серед заслуг Скліфосовського як створення першого в Російській імперії рентген-кабінету, що діяв при очолюваному видатним ученим Клінічному інституті удосконалення лікарів у Петербурзі, так і застосування раціональних схем надання медичної допомоги та евакуації поранених під час бойових дій. Впровадження цих розроблень, продиктованих практикою участі вченого аж у чотирьох різних військових кампаніях, згодом врятувало мільйони життів у часи Першої і Другої світових війн. До речі, під час кровопролитних боїв за Плевну і Шипку в російсько-турецькій війні 1877—1878 років Скліфосовський особисто прооперував понад 10 тисяч поранених!
Та чи не найважливіша заслуга видатного новатора — створення медичної школи, що стала однією з кращих у світі. Не менш промовистий факт, що у дипломі лікаря Антона Чехова стоїть підпис Скліфосовського. Отож професор був учителем не лише суто медиків, а насамперед Людей.
Придбаний вже у зрілому віці маєток Яківці на Полтавщині став справжньою відрадою для видатного медика. За спогадами сучасників, тут він не лише сам розмовляв рідною йому українською мовою, а й привчав до цього своїх гостей. За це влада звинуватила його в сепаратизмі, що на той час було серйозним злочином. Та Скліфосовський демонстративно ходив у маєтку, який назвав Відрадою, в «украинской рубахе» та спілкувався виключно на «малороссийском наречии».
Першою новобудовою в маєтку стала школа для селянських дітей на 45 учнів. При ній працював гурток садівництва, в якому видатний вчений особисто навчав учнів саджати, щеплювати і доглядати плодові та фруктові рослини.
За свідченням сучасників, Відрада була справжнім райським куточком із не баченими в цих місцях деревами і сортами винограду та ручними газелями. У маєтку в будь-який час надавали медичну допомогу тим, хто її потребував, а в навколишніх селянських господарствах невдовзі стали розводити породистих свиней і птицю, якими щедро ділився із сусідами Скліфосовський.
…Відрада загинула 1919 року, коли від рук червоноармійців прийняли мученицьку смерть уже престаріла вдова Скліфосовського та його донька Тамара. Єдиною провиною жінок став великий портрет видатного хірурга в генеральському мундирі з розсипом орденів, зароблених за порятунок тисяч людських життів. «Генеральш» витягли в сад, який садив Скліфосовський, і порубали шаблями.
120 РОКІВ ПОЧАТКУ І ОЛІМПІЙСЬКИХ ІГОР СУЧАСНОСТІ
Від радянських «любителів» – до путінських «шахтарів»
ПАРАЛЕЛІ. Започатковуючи Олімпіади сучасності, їхній батько П’єр де Кубертен створював їх виключно для спортсменів-аматорів. СРСР одним із перших розтоптав ці олімпійські правила, відправляючи на змагання професіоналів. Причому світ чудово знав, що, наприклад, радянські хокеїсти-«любителі», які нічим не поступалися в змаганнях канадським профі, не мають нічого спільного із любительським спортом. Однак усі заплющували очі на цей обман.
Нині вже Путін стверджує, що на окупованих територіях України звичайнісінькі «трактористи» і «шахтарі» на рівних протистоять професійним військовим, а світ знову вдає, що вірить у цю нісенітницю.
680 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАМЕРЛАНА
Не буди лиха
ПОГЛЯД. За радянсько-російською міфологією, кінець пануванню Золотої Орди поклала перемога росіян 1380 року на Куликовому полі. Однак єдиним реальним наслідком цієї битви, про що добре відомо історикам, стала лише заміна хана Мамая на Тохтомиша, який уже 1382 року спалив ущент Москву і нещадно пограбував Московію.
Насправді занепад Золотої Орди почався з перемог над нею знаменитого полководця Тамерлана. Його могилу в Самарканді під приводом начебто наукових досліджень вирішили відкрити 1941 року, сподіваючись знайти в ній частину скарбів видатного завойовника.
Виконавці волі Сталіна проігнорували застереження місцевих старійшин про те, що духи війни, яких поховано разом з останками грізного полководця, вирвуться на волю. Звісно, можна вважати випадковістю, що саме у ніч на 20 червня 1941 року, коли підняли плиту над могилою Тамерлана, німецькі війська отримали кодовий сигнал «Дортмунд», за яким мав розпочатись напад на СРСР.
Випадковим збігом стало й те, що саме 20 грудня 1942 року, коли останки грізного завойовника знов упокоїлись у його могилі, остаточно провалилась остання відчайдушна спроба гітлерівських військ деблокувати оточену під Сталінградом армію Паулюса.
Однак беззаперечний факт, що будь-яке святотатство не минає безкарно, в чому переконує не лише епопея із прахом Тамерлана.
Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)