Якось увечері ми поверталися з мітингу і дуже не сподобалися кільком збудженим жіночкам. Бо чим могли їм подобатися? Тим, що від нас не тхнуло дешевим спиртним й стійким запахом кількаденного тупцювання на площі? Чи тим, що не мали при собі георгіївських стрічок та триколорів і не горлали на весь Донецьк назву сусідньої держави й не лаяли свою. Одне слово, попалися на гарячому. А тому, хитаючись і тримаючись одна за одну, троє жінок пленталися вслід і з останніх сил вигукували «Бан-дер-ло-ги!..» Як відкараскатися від неадекватних причеп? Один із нас, підпустивши їх ближче, суворо запитав російською: «Як ваші прізвища, дами?» Розгубившись, «дами» вклякли. Тільки одна пробурмотіла: «Тю!.. Мабуть, це наших спонсорів тут чорти носять». Увійшовши у роль «спонсора», колега повторив запитання, використовуючи для достовірності ще й деякі ідіоматичні вислови. Знову німа сцена. А потім хтось із трійці вичавив: «Ага! Щоб нам завтра знову не заплатили». Далі переляканих персон немов вітром здуло.
Світ тісний. Нещодавно, тобто рік по тому, одну із цих проросійських активісток упізнав на знімках мітингу в Донецьку біля «будинку уряду» самопроголошеної «ДНР». Судячи із втомленого, схудлого і змарнілого лиця, жінка не отримала всього того, що їй наобіцяла «нова влада». Навпаки, адже терпець увірвався вже навіть у палких прихильників «республіки». Та заради справедливості варто сказати: були на тому мітингу й такі, які прагнули швидшого наступу на «укропів». Хоч більшість присутніх таки виступала за припинення бойових дій і обстрілів, які продовжують самі ж бойовики. Адже місцеві жителі на власні очі й вуха спостерігають звичну картину: у місті між пострілами і вибухами минає всього кілька секунд. Тобто «захисники» із одного району гатять по іншому, де їм ввижаються «карателі», але гинуть там тільки мирні жителі, серед яких і ті, хто до останнього вірив у «ДНР».
Заздалегідь наважився попрохати знайому донеччанку піти на стихійне зібрання і мовчки послухати цих людей. Звісно, вона була не у захваті від пропозиції, але погодилася. Що почула в натовпі? Виявляється, лідер «республіки» Олександр Захарченко, який пришкандибав до натовпу на милицях, даремно розраховував на співчуття. Обурені жителі міста впівголоса бажали «собаці» ще гіршого. Мовляв, щоб йому повідбивало останні ноги-руки і порожню голову. Зрозуміло, голосніше у цей час дипломатично кричали: «Ми вам вірили, але тепер у вас дуже розчарувалися!» А коли він помчав звідти у довжелезному кортежі з вишуканих чорних іномарок, тут висловлювали сподівання нарешті побачити поїздку «правителя» у катафалку.
Певна річ, відкрито лаяти дуже небезпечну для життя «республіку» донеччани не наважилися. Але те, що вони в умовах беззаконня і сваволі бойовиків зібралися на мітинг протесту, — маленький подвиг. Бо донеччани — заручники «ДНР», вони добре обізнані про жорстоке ставлення озброєних покидьків до опонентів. Отож коли Захарченко попрохав одну із говірких жінок назвати своє прізвище, вона миттю заховалася у натовпі: «Не треба! Щоб потім знову розстріляли!»
Ота вимушена обмовка «знову» — не зразок чорного гумору, а сувора дійсність донеччан. Зневірені й змучені «республікою» люди вже давно знову й знову почуваються її жертвами. Бо навіть розстріли у підвалах, біля териконів чи в посадках стали майже звичною справою. Як і артилерійські та мінометні обстріли бойовиками мирних кварталів, проти чого і протестували люди. Так жахливо розплачуються вони з тими, хто колись пропонував їм кошти за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, а тепер перетворив на живий щит та гарматне м’ясо.
Чи відреагували в Донецьку на цей сплеск обурення втомлених і розчарованих «республікою» жителів? Авжеж, бо «уряд» навіть не приховує рішучого наміру заборонити… ні, не обстріли, а мітинги — ретельно організовані та щедро фінансовані, завдяки яким торік навесні вдалося дестабілізувати ситуацію і прийти до влади. Хтось проти? Як ваше прізвище?