Є в тисячолітніх Лубнах місцина з особливою енергетикою, яка надихає на творчу звитягу тих, чий талан — розповідати правду про історію українського народу. Вона наче магнітом притягує обраних. Інакше чим пояснити, що на ділянці землі на вулиці Лісній,1, де у першій половині минулого століття жив автор «Жовтого князя» Василь Барка, згодом, сам не знаючи, поставив хату Володимир Малик (21.02.1921— 31.08.1998). Твори його, щойно з’являлися у вільному продажу, зачитували до дірок, і нині вони входять до першої п’ятірки вітчизняних читацьких рейтингів.

Перше оповідання було про петлюрівця

Згадаймо: «Микита Кожум’яка», «Журавлі-журавлики», «Чарівний перстень», «Слід веде до моря», «Двоє над прірвою», «Князь Кий», «Черлені щити», «Посол Урус-шайтана», «Фірман султана», «Чорний вершник», «Шовковий шнурок». Можна назвати ще з десяток перекладених іноземними мовами поем і віршованих казок для дітей, поем для юнацтва, історичних романів, за які нашого земляка пошанували престижними літературними преміями і які здобули якнайвищу оцінку у пресі кількох країн, навіть американській.

Цілком може статися, що таємничу місцину на вулиці Лісовій вже ретельно досліджують. Проте не варто забувати, що хоч Володимир Малик (Сиченко) й прожив у Лубнах понад 40 років, його пуповина закопана у селі Новосілки Макарівського району на Київщині.

З опублікованих краєзнавцями Валерієм та Ігорем Козюрами спогадів брата письменника Петра Сиченка дізнаємося, що майбутній «козацький Дюма» народився і виростав на вулиці Митниківка. І що вперше він із братом зустрівся в сільбуді, де одного суботнього вечора шестикласник Володя Сиченко читав переповненій аудиторії своє перше оповідання про Івана Гайового, місцевого командира кінного партизанського загону, якого Симон Петлюра залишив у тилу ворожих військ. Про цього відчайдуха на Поірпінні і в Приунав’ї ходило багато легенд. Івана любили як патріота і героя.

Оповідання всім сподобалося. А присутній на заході колишній уповноважений Симона Петлюри з організації військових частин Армії УНР Петро Тимошенко привселюдно розцілував і благословив юного автора.

У жилах Володі Сиченка текла козацька кров, і за її покликом він переїхав 1953 року у близькі йому за духом Лубни. Цей поклик був настільки сильним, що під впливом Володимирової харизми до літературної діяльності згодом долучився й Петро.

1942 року вони розпочали активну боротьбу за майбутнє рідної України і влітку їх обох одного дня заарештувала зондеркоманда. Петро Сиченко до того вже пройшов рівненську в’язницю і концтабір, двічі тікав і добре знав, що концтабору знову не минути, а тому вирішив тікати на ходу з ешелону. Володимирові це не вдалося, і він поневірявся в концтаборах аж до 1945 року.

Після війни брати повернулися до письменницької праці. Петро й надалі віршував, а Володимир задумав роман про Богдана Хмельницького і його сподвижників. Уже було написано перші розділи. Проте через політичні переслідування автора, який на той час заочно навчався на філологічному факультеті Шевченкового університету, презентація майбутнього роману так і не відбулася.

Духовний костоправ

У щоденнику Володимир Малик писав: «Усі свої найголовніші твори я написав з одною метою: виправити духовний хребет нашого народу». Це дуже добре відчували й розуміли тогочасні зросійщені чиновники і, звичайно ж, вони не могли потерпіти такого небувалого вільнодумства.

Підтвердження цього знаходимо в іншому місці щоденника: «Вірю: читати «Таємний посол» легко, а як важко я його писав! Передусім не було впевненості, що його надрукують. Далека історія, козацтво — кому це було потрібно в 60-ті роки? Владі? Ні, вона робила все, щоб народ наш забув свою історію, навіть свою назву. Видавцям? Кожен боявся за своє місце».

Володимир Малик писав, ризикуючи власним добробутом, з надією, що його твори допоможуть українцям прокинутися від «всенародного сну», згадати своїх предків, історію, мову. Писав, заручившись мовчазною підтримкою таких авторитетів і свідків сивої давнини, як грецькі й готські історики Марцеліан, Прокопій, Менандр, Маврикій, Йордан. На підставі їхніх історичних документів неспростовно переконував сучасників, що українське коріння значно глибше й могутніше, ніж у наших сусідів.

Чи не найдохідливіше йому це вдалося зробити у романі «Князь Кий». На щастя, пригодницький жанр твору, те, що його адресовано «дітям та юнацтву», а також схвальні відгуки науковців і дуже доречно призначений владою 1500-річний ювілей Києва дали письменникові змогу, не зрадивши власних переконань, пройти по лезу бритви й уникнути переслідувань.

Точно в ціль влучив Володимир Малик і романом «Посол Урус-шайтана», який теж адресував передовсім майбутньому поколінню. Після його прочитання учні однієї зі шкіл настільки зацікавилися порядками і звичаями на Запорозькій Січі, що стали будувати своє життя за козацькими законами. І написали авторові листа із проханням порадити їм, як краще створити козацьке товариство. На момент написання того листа вони вже призначили обозного — класного керівника і гетьмана — така честь випала директорові школи. Володимир Малик тоді хворів, але отримавши цього листа, негайно відповів на нього козачатам.

Відтоді вже минуло 26 років, із тих хлопчаків виросли козарлюги, а можливо, дехто з них навіть захищав країну на східних кордонах на Донбасі.

«Тягаря слави не відчуваю…»

Творча палітра Володимира Малика різноманітна. У повісті «Чорний екватор» ідеться про повстання пригнобленого народу Кенії проти англійських колонізаторів, повість «Слід веде до моря» присвячено школі, а повість «Двоє над прірвою» — героїчній боротьбі молоді в роки Другої світової війни з гітлерівцями. Надзвичайно цікаво, захопливо написав він про трагічну долю морського вовка Поля Джонса — шотландця, якому судилося стати героєм визвольної війни новостворених Сполучених Штатів Америки проти Англії, а потім — командувачем французької ескадри — лицарем Франції й переможцем моря і врешті-решт контр-адміралом російського флоту у війні з Туреччиною 1786—1791 років.

Є в Малика твір про українця керівника зовнішньополітичного відомства Російської імперії князя Олександра Безбородька. Саме його письменник вважає ймовірним автором славнозвісної «Історії русів», знайденої 1828 року в містечку Гриневі Стародубського повіту Чернігівської губернії, що належало покійній небозі Олександра Безбородька Клеопатрі Лобановій-Ростовській. А ще Володимир Малик працював над «Словом о полку Ігоревім», присвятивши його вивченню майже 20 років. Він здійснив 16 перекладів «Слова» з давньоруської сучасною українською мовою, пройшов шляхом невдалого походу князя, а в романі «Князь Ігор» зазначив: «Автор «Слова о полку Ігоревім» — князь Володимир Галицький».

Чи не найбільша заслуга Володимира Малика — те, що він знайомить юного читача із призабутими, а то й зовсім не відомими історичними діячами, які постають зі сторінок його творів живими, яскравими особистостями, спонукають юних розпочати власний пошук, вивчати історичні джерела, щоб докопатися до правди.

Стільки історичних фактів, подій, імен. Щоб усе це знати й вільно оперувати, письменникові доводилося годинами працювати над вивченням архівних документів. А ще ж ніхто не звільняв його від роботи, за яку платять гроші, — працював учителем у міській школі №4. Дехто із сусідів називав його чарівником за те, що вікна його робочого кабінету світилися майже до ранку.

Попри визнання і значний обсяг зробленого, вивченого, написаного, наш ювіляр до кінця життя був скромною людиною.

«Тягаря слави і досі не відчуваю. Та це мені і не потрібно, аби лише видавали мене та читали. І це якоюсь мірою допоможе відродженню нашого затурканого народу. А для мене це головне».

Полтавці пишаються тим, що незабутній Володимир Малик жив і працював на їхній землі. У Лубнах проклали літературно-краєзнавчий маршрут «Лубни Володимира Малика». У школі, де він працював, є кімната-музей письменника. Його ім’ям названо бібліотеку, вулицю, літературно-мистецьку премію та фонд «Слово». Останні два проєкти діють з ініціативи та за підтримки сина Володимира Кириловича поета, заслуженого лікаря України, депутата обласної ради кількох скликань, заступника головного лікаря Лубенської ЦМЛ Олександра Сиченка. Саме він зробив усе можливе, щоб світ побачили батьків щоденник та книжки — спогади про нього.

До 100-річного ювілею Володимира Малика на Полтавщині почали готуватися ще торік. Полтавська обласна рада ініціює до цієї дати виготовлення ювілейної монети та поштової марки. В обласному бюджеті на 2021 рік передбачено кошти на перевидання збірки праць ювіляра.