—Тьотю, знайдіть мені маму, — зазираючи, здається, не в очі, а в самісіньке серце, попросила синьоока дівчинка з дитбудинку. Відтоді ось уже добрий десяток років не буваю в сиротинцях та інтернатах: ті слова й досі обпікають душу, і я боюся почути їх знову. А ще почуваюся винною перед тією дівчинкою: адже так і не знайшла їй мами…
Виявляється, шансів реалізувати своє законне право на родину в неї, шестирічної, було небагато: всиновити хочуть якнаймолодших діток, свідчить уперта статистика.
Генетичне бажання українців поділитися добром із ближніми взявся підсилити Президент: питання реалізації прав дітей на сім’ю на його особливому контролі, він питає з чиновників про конкретні цифри, які свідчили б, скільки ж сиріт позбулися свого незавидного статусу. На Рівненщині ці цифри, як кажуть, попереду всієї держави: понад 90% дітей охоплені сімейними формами виховання, тоді як загальноукраїнський показник — лише 77. До того ж, маємо постійну позитивну динаміку: якщо торік сімейний прихисток знайшла 21 дитина із сиротинців та інтернатів, то цього року, який ще не завершився, — 46.
Звісно, я далека від думки, що цю Божу справу можна вирішити за допомогою президентських указів чи урядових постанов. Але якщо люди, які щиро хочуть зробити когось щасливим, відчуватимуть ще й підтримку управлінців на місцях, вони, звісно, візьмуться за це з потроєною енергією.
Як узялися жителі Володимирецького, Рокитнівського та Сарненського районів Рівненщини, де, до речі, традиційно найвищі показники народжуваності в Україні та в Європі. Сім’ї, в яких виховується по 10-15 власних дітей, тут не рідкість, а звичне явище. І саме тут майже викорінили сирітство як явище: у поліській глибинці охоплено сімейними формами виховання 96% дітлахів! Бідність і багатство ходять тут поряд: невисокі статки цих щирих душею людей компенсуються дитячим сміхом і бажанням робити добро.
Пече душу й те, багато років знаю маму, яка спокійно живе зі своїм співмешканцем в одному районі, а дитина перебуває в інтернаті в іншому, бачаться двічі на рік. І все — о’кей.
«Ні, не о’кей», — сказала обласна влада і прискіпливіше подивилась на дітей, що іменуються інтернатівськими. Виявилося, що так званих статусних (тобто справжніх) сиріт у сиротинцях аж… 3%! Решта — із вищезгаданої категорії. Але ж хіба бідність (справжня чи надумана) може бути підставою для видалення дитини із сім’ї? Чи це річ, від якої просто можна відмовитися на певний час або ж назавжди? Виходить, держава щомісяця виділяє чималі кошти на кожну дитину, що знайшла сім’ю, а біологічні батьки, теж сповна отримавши належні виплати за цю дитину в перші роки її життя, успішно перекладають обов’язок виховання на ту ж таки державу або на милосердних співвітчизників?
А може, настав час спитати з тих, хто так запросто позбавляє власних дітей даного їм при народженні права на родину? Щоб не чути отого, сердечного: «Знайдіть мені маму…